Warning: mb_substr() expects parameter 2 to be long, string given in /home/slonykk/domains/slonyk.com/public_html/classes/hooks/HookAdminlogs.class.php on line 41 Поезія / Рожевий Слоник - творчість без рамок
Рейтинг
+83.78
голосів:
86
avatar

Поезія  

Пасквілі

***
приїхав на роботу зарано й
зайшов погрітись у
книгарню

між відділом любовних романів,
які читають лише жінки,
та відділом театру,
де повно п'єс, які
ніхто не читає,
сиділа на підлозі дівчина й гортала

романси й драма,
між ними звичайно
знаходиться
поезія

вони займали
перші чотири літери алфавіту — хіпарка на підлозі
та рюкзак

тож до 10
раз виданого Бодлера
та 20 раз перевиданого Данте
було не дістатись і
я почав із
стокротно переперекладеного
Райнера Марії,
та інших, що
психіатричні негаразди
вирішували засобами рими та катрена

на «Ша»
в «Біб-ці класики»
мушиними голівками
на газетному папері
розпинався пацан:

«Яка чарівна — Смерть
і Сон, її близнюк!»

пацан,
його, звичайно, звали
Персібіші
і безсумнівний
кандидат на медкарету

але настало тікать і до «Я»
не дійшло — і 8 годин не було ні
сну ні смерти а
тільки холодно і
дим у грудях

***
Кожен,
уже тільки за те,
що народився,
гідний кулі.

Так і повелося.
Дитина ще й народитися
не достигла
а на неї вже
сталять кулю.
Це зручно.

З першим криком
немовляти
в нього
стріляють.
І воно біжить.

Тікає що є духу.
Та, звісно.

І тоді кажуть:
Загоряється куля — народжується людина.
Падає куля — вмирає людина.

Скажуть,
пригнуться до теплої
землі — і вперед,
а все небо
у трасерах.

***
Коли ми не могли більше
блукати,
то падали
й каменіли сном.

Коли тварина показує
зуби
це значить, вона хоче
впасти на вас і рвати
ваше м’ясо зубами.

Коли звіря
робить рух у твій бік
це значить, воно голодне,
чи знелюблене
і хоче.

Коли тварина хропе
це нічого не
значить,
хіба що тільки,
що вона
знесилена й безборонна
здобич.

Інколи,
буває,
я згадую час,
і гадаю
що, а що, що тоді
значили мої несамовито
кольорові сни, від яких я
прокидався на солоній подушці?

***
Сказавши всі слова
у тім порядку,
в якому їх сполучили
батьки батьків батьків батьків,
що зробити мені,
щоб не згоріти з сорому?

Чи повторити всі
слова ще раз у тім же
порядку? Чи
вимовити їх
тій
людині,
що впорядковує
порядок порядку, щоб вона
сказала:

“Все не так.
Все неправильно.
Губи твої кривляться і
горло народжує гарчання
замість мелодичного
співу
прадавніх слів.
Не роби так більше.”

Я став
так робити менше.
Але як же хочеться мені
відкусити свого язика й виплюнути
в миску для пожертви,
наче людожеру,
що наминає капусту.

***
шматок за шматком
імпортний одяг
привезений з за кордону
змінився
імпортним одягом
нізвідки не привезеним
все
поступово зносилося
продерлося
вигоріло на сонці

яка у тому глибина
філософізм
задума і
зажура
андрій тарковський
та юрко тарнавський

і якщо дозволити
собі пафос
нехай уже в
останній раз
виправдовуючи
втомою о 4 ранку
після роботи

неначе п”яний за
кермом цього тіла
що чхає й кашляє,
старий автомобільчик
моделі енно-го року.
і це не просто факт.
усе це дуже факт,
якщо дозволити собі
ще й каламбур,

такий заїжджений,
що ніпелі свистять
і це в часи
коли немає камер…

***
всю ніч
ішов дощ і я
писав вірші
про дощ уві сні
прокидаючися час од часу
чув лопотіння маленьких ніг
по калюжах у темряві
та водяні гами
у трубах
усю ніч

і знав
що назавтра виявиться
не буде роботи, бо
яка ж робота в дощ
а значить увесь
день я не
буду писати вірші
а натомість воюватиму за
галактичну домінацію України
що справа вже, по суті,
вирішена й
механічна

поки
вода шуміла й крутилася
будуючи басейни та дзеркала
я починав новий рядок
доводив його до строфи
тьмяно вважав
що непогано
й занурювався у сон
випускаючи слова
що розкочувалися й розпливалися
бісеринами та краплями парфумів

вранці
так само дощило
я взяв у кишеню дві цигарки й
вийшов на ґанок. Лежав
сніг, хоча дощило так само
та сонце не сходило
хотілося спати
мені весь час хочеться спати
в цьому місті, що
supposedly
ніколи не спить а
бігає по колу з очима
Івана Грозного на лиці

догоріло до фільтра
який я підставив під краплі
що зривалися з даху
перед лицем
“Чи ти дійсно хочеш і другої?”
спитав я себе й риторично
доводячи до абсурду
відповів
“Не хочу”
налапуючи в кишені
потрібного ключа

Із
набудованого вночі
пригадувалася вже
тільки
фраза ні про що
з якої борщу не звариш:

“… а десь під Києвом є
містечко, таке мале,
що й живе
там тільки
одна летюча мишка…”

***
коструля на картоплю
вона ж коструля
на каву
по черзі
в залежности

у вдалі дні до шостої
варену
для економії часу
у погані
до шіснацятої
для грошей

по роботі
ввалився на кухню:
на плиті
рідина прозора що
нічим уже
не нагадує
де плаває одинокий
тарган потопельник

спершу вийняти
а потім налити чи
налить
а вже потім

налив

***
о дев’ятій ранку
було темно
як о сьомій
вечора
й
можна було налити ще кави
з кострулі в якій я
варю її поперемінно з картоплею
в залежности

день
приємно безробітний бо
дощовий ніби
земля як відвернулася лицем од
сонця, так і пішла
пішла геть по
вулиці не
озираючись на.

можна було
писати вірші довгі
наче струни дощу й
водянисті
як тридцять третій день
народження, в який якщо
сам себе не розіпнеш, то
ніхто й не
візьметься
можна було й
не писати

пити натомість
теплу каву
темну, як рахунки за електрику
та уявляти, як десь у
висотних будинках
клопотливо рахують прибуток
нащадки того, що в 30 000 р. до РХ
винайшов вогонь
і того, що
в 29 000 р. до РХ
придумав горнятко
того чи іншого

і писати вірші
з яких ніякому нащадку
зиску не витиснути
танцюючи пальцями Раймонду
перед теплим екраном
на якому вистрибують
такі чисті слова
вільні від човгання
по чорнозему чернеток

шикуються
винищуючи за собою євгенічно
невдалих
і тільки темно й
нарешті тепло на мить
і дощі за вікном
і дощі

Місячні тромбони

***
Київ! Київ! Київ! І батогів!
Вареників! І з ними ворогів!
Львів і кутів, прямих і волохатих.
Мені шляху до спаленої хати,
або хоча би в Павлівську шляху.
Образи й образи чи образи й образи
цілком в одно мішаються одразу
і цигарки гвоздикові,
і запах Київгазу.
Цнотливих поцілунків! І до них — розбещеного бембання! І книг,
де все це розбебехано художньо,
або малюнків, коли слів не можна.
Желізних баб! Потрухлих островів!
Безумних візій! Папуасів! Телевізій!
Виск архімедом витиснених тіл,
трамваї з рогами, що їдуть на Поділ
і з-під подолу діти безупинні.
Чиновники в оновленому чині.
Князь на горі. Княгиня під горою.
Рядами недоріки в одностроях.
Ба заваливши браму в зоопарк
біжать по вулиці, здіймаючи тривогу
важкі слони, трембіти штириногі,
і з банкомата Банківської пан
на Бреслитовський сумно визирає
й оголосивши надзвичайний стан
лепече про дванадцять бібізян.

***
У небі роздавили крашанку
і гине на хресті єврей.
Душа, від тіла одірвавшись,
пішла к порогу до дверей.

Стояв я посеред кімнати
розгублено, ні в тих, ні в сих.
Я міг би сльози проливати,
гіркий вдавати міг би сміх,

але дивився їй у спину,
очей не змога відвести,
і в пам’яті, мов у комині,
палив коханої листи.

А я усе кричав: ‘Не йди!’,
а я молився: ‘Повернися!’
незчутно посеред біди,
й не міг на тебе надивиться…

Вона до вулиці зійшла,
де пізні їхали трамваї
і хмара лапами гребла
на хмарочосів вертикалі.

Мовчали всі, ніхто не йшов,
у вікна деякі гляділи,
хтось тіло їв і божу кров,
і споглядав господнє діло.

Вона пройшла, за рогом зникла,
немов ніколи й не була,
мене — як паперову квітку
серед камінного села…

***
Не потрібно зітхання та ляменту.
Ти мені відійти — дозволь
в час, коли пташиним парламентам
тонко пахне скрипкова каніфоль.

Я до неба дверцята виявив.
Я словами хмарки сколотив
над високим склепінням Києва
де блискавки негатив.

Змахни навздогін. Яблуневими
пелюстками палають чагарники
і з п'яненькими гувернерами
спускаються студенточки до Ріки,

бо Дунаю повинне з'явитися
дивне видиво у воді. А старим
накрапає у вербових китицях
свічок заповзятливий стеарин.

***
Який з мене до біса класицист!
Я рвати ладен голими руками
цей вірш, щоб виючи вовками
рядки у світ тікали через міст
кленовий… До сонета, бач, заліз,
і в нього душу вклав, неначе камінь
мертвотно магнетичний. Заарканив
я зграйку рим. І вбив їх до заліз.

Як тиші хочеться поглухлому мені
від плачу й стогонів, коли вони одні
зі мною Чорним шляхом шкутильгають…
Такої тиші — аж кричить вона
і б’є крилом врата закриті Раю…
А бог на неї лається з вікна.

***
Втомився я, чи радше — ся втомив.
Втомив, як дівчину стомили солов’ї,
немов дружину чоловік обридлий.
Немов дощі втомили безкінечні,
які ідуть у землю, скрипалі,
та плачуть гірко. Утомив я
немов Герасим утопив Муму,
наслухавшись собачої розмови.
Я так сказав утомлено собі:
“Якби ми не були такі знайомі,
якби людина зовсім ти чужа,
напевно, не погидив би та видав,
тебе у руки влади. Поліцай,
на публіку би винес, що шахрай,
і взагалі, нестерпний ти зануда.”
На ті слова нічого не сказав,
промовчав я до себе, покивавши.
Так ся втомив, що ладен би здуріть,
у дурку сісти, де би лікували
такими ліками, що певно б одурів
і вже себе не помічав у коридорі.
Проходив би повз себе, не вітався
до себе навіть, так я ся стомив.
“Ніколи ще тобою так не гидив, — я не вгавав, і сам себе клював. — Мені ти наче революцьонеру
міщанка — вабить тим, яка огидна,
неначе біль зубний коли почавсь,
але іще болить не в повну силу,
приємно до нудоти… Що мовчиш?"
А що на правду можна відказати…

Насправді
То байдуже, коли орда знавців
Рве на рядки сонети злототкані й
Вимацує мені сердечні рани
З потіхою тяжкою на лиці.

Тобі цей вірш. Одній тобі. Єдиній.
Та блякнуть кров'ю писані слова
і замок вогняний, що я зладнав,
перед тобою кришиться і гине.

Тобі я на шанобливу офіру
низав намисто вишуканих рим,
але любов моя не знає міри.

I що — тих язиків бляшаний грім,
як ти мені сама складаєш вирок
У погляді, поблажливо сумнім…

Ранкова пастораль
Собаки півні люди риби миші
допитливо прокинулись і вуха
взаємні звуки гучно зрозуміли
та очі колективові проміння
підставили гарячому. В землі

пісний пухир через полоску кида зливу
кипить не знаючий аскольда монастир
з яких молочних кухонь рибопір
куняють хрещено на розпити козливі

Чи нас так важко з розуму зіпхнуть?
Кільце свідомості сліпе годує слово.
Хай переплутається тільки — і в очах
і страх, і біль, і щастя довгождане
любове, це найкращий твій рецепт!

ковбаня ліпиться оскалом глухоти
тож глухарям повинно брунькуватись
коли на світлі колба хихотить
неначе Аспер — Чагас — Аттіс


Я бачу срібні інею цикади!
В сухому дереві дзвенить душа моя.
Це — я — думки стартуючих церков
ловлю в — моїх — думках чужого світу…

Ісідор Дюкасс
Я не хотів, щоб за мене вмирали
але виходить наперекосяк.
То бог вивішує на небі чорний знак,
то мама покидає, наче мало

без неї люду на тім світі — і вона
душею виповнить нарешті порожнечу.
Так говорити гидко і негречно.
Стою один. У черепі — війна.

Я не хотів твоєї смерти, мамо.
Я сам за тебе вмерти би хотів.
За тебе я б на бога руку звів,
аби не їхала ти з ним у синь незнану.

Я всі дороги склом позасипав
і вказівки зірвав на перехрестях.
Але цей бог без сорому і честі
з моєї муки тільки ся сміяв.

Я завалив деревами дороги.
Я трав насіяв заросли стежки.
Даремно все. І крок його тяжкий
все далі від життя. Чавунні ноги

пробили скрізні ями у землі.
Навіщо йдуть слухняно, мов дитячі,
за богом чорним, мертвим богом, лячним,
на інший бік твої сліди малі…

І я стою стовпом посеред шляху,
запізно битись, сліз мені нема…
Бридка блакить, висока ця тюрма,
на мене налягла чавунним дахом.

І я стою, немов дурний лівкут,
якого правою примусили писати.
Я незборимий вал хотів побудувати,
і ось стою із жменями піску…

Дві жмені часу в мене залишилось
і віршами заповнений мішок.
“На що мене ти проміняв, синок?”
я чую голос. Як у мозок шило.

Я серед пустки бовдуром стою.
Ліси повалено. І засклено дороги.
Пісок у небі й місяць однорогий.
Рогачиком я душу, як змію,

із грудей закривавлених виймаю.
А бог городить цЕркви на церквИ,
і лізе на хреста серед мокви
і на хресті — ногами чеберяє?..

В-ва

на жаль, нікого немає вдома.
залиште повідомлення після короткого гудка:
розкажіть, як вас наздоганяє втома
і яка ця погода гидка,
розкажіть про бездомних і жебраків,
що озираються на мерехтливе світло
ваших вікон,
замріявшись, як напів
вкоротити б собі віку,
про дівчину у метро в четвер,
яка дивиться крізь ваші порожні легені,
розкажіть про генія, що помер,
так і не народившись у мені.

розкажіть власникові цього пустого дому
про незайманість ваших підлог,
розкажіть йому, як це — одному
увесь час вести діалог,
як це — дихати зорями і піском,
і спрямовувати свої вістря
так, щоб знищити його цілком,
щоб пісок залишився замість повітря.
розкажіть йому, моєму, що у пошуках,
як і в ногах, правди немає
— хай повертається і складає в кошики
позичені мною книги
і покинуті рештки раю.
розкажіть йому, що минуле — не історії,
а запахи і синці,
відчуття, що залишили люди й події,
океани блакиті, зануреної в свинці,
розкажіть. може, хіба що тоді зрозуміє,
як воно — бути приреченим на свободу,
з даху відстежувати жовтого молодика,
як вперше, за руку вбігати у воду
і знову, як вперше, наповнювати змістом
слово на літеру ка.

коли усвідомиш швидше, ніж з'явиться причина,
коли погодишся на «йдемо тонути рАзом»,
коли добереш синоніми до «причинна»,
коли забудеш свої завчені фрази,
сядь на власні незаймані підлоги,
перестань відкидати погляди з-за вікон,
книги мої відкрий і зберись в дорогу
туди, де обожнюють чай і цілують повіки,
чшшш, почуй у своїй голові «так треба»
і заспівай:
Варшава сумна без тебе.

Давай веселиться

Я тобою любима,
Но скорей я больна.
Страстью убита,
И тобой сожжена,
Я с тобой не дышу,
Мне с тобой задохнуться,
Я с тобою ложусь,
И с тобой бы проснуться.

Я с тобою на части,
И с тобой я жива.
Ты зови меня в гости,
А потом навсегда.
Я тобою живу,
мне тобою напиться.
И пока рядом стою
давай веселиться!

Я бувало не писала

Я бувало не писала як жінки обіймають
з розбігу міцно, розганяючи кров,
цілують вуста, мовля, що кохають,
клянуться у вірності знову і знов.

Я бувало не писала як жінки наступають,
розправивши крила, неначе летять.
То хочуть тебе, то потім лають,
та знову з розбігу в обійми біжать.

Не писала як вірно на порозі чекають,
як з ревності нищать свої каблуки,
знову цілують, пестять, кохають,
мовля, що любові немає ціни.

Як свою любов у ребрах ховають,
хоч очі у них завжди мерехтять.
Сміються з того, що вони мають,
іплачуть, допоки до тла не згорять.

Ті, кого я ...

Ті, кого я так цілувала,
завжди стояли зі мною на грані.
Стрибали в обійми, немов не бачила тіла-
без жодних вагань, щоб все закипало.

Ті, кого я так обіймала-
назавжди мене покидали.
Спершу любили, назвавши війною,
а згодом безшумно лише відступали.

Дарите женщинам свои поступки

Я поняла, что не хватало моей любви,
О чем мечтала, когда любимым бросали букеты.
Что как бы меня не любили-
Мне не дарили цветы, что бы я улыбалась.

Что как бы глаза мои не цвели,
Никто из них не ждал меня целые сутки.
Что нравилось им меня просто любить,
А не дарить как женщине свои поступки.

Та, що біжить за вітром

Та, що біжить за вітром,
знана на небесах,
стала мені повітрям,
птахом в моїх руках.

Поява її нізвідки,
запах її пера,
були рятунком зрідка,
злетом у небеса.

Голос її пташиний,
як вітер на голих вустах,
став для мене єдиним,
що лине в моїх думках.

Очі її бездонні,
кольору літніх ночей,
і погляд її невгамовний
торкнувся моїх очей.

Завтра вона злетить,
неначе отримала крила,
а сьогодні до моря манять
її пурпурові вітрила.

Найкраща жінка у світі,
та, що біжить за вітром,
глянувши мені у вічі,
стала для мене світом.

коромысло

моих сомнений вялая река…
твоих удач — танцующие звезды.
к тому же я, прости, не вышел ростом,
и мимо звезд все время пробегал.

ты не перестаешь меня ругать.
признаться — перейти пустыню — просто…
ладони — на груди твоей — короста.
следы мои — под звездами курган.

сомнений нет, я полный идиот,
я разжиревший даун в этом смысле.
но два ведра весят на коромысле,

водой полны. там небыль звезды пьет.
и только утро хрустнет под ногами,
в объятьях растворюсь искусной дамы.

Ночь

Карабкалась, кажется, так неумело,
Может, впервые мерила силы.
Она – облака оттеняла мелом
И горизонт угольками чертила.

Она не хотела романсов слушать:
Какая, на фиг, телячья нежность…
Мою отыскала в печали тушку
И поделила на «до» и «между».