Warning: mb_substr() expects parameter 2 to be long, string given in /home/slonykk/domains/slonyk.com/public_html/classes/hooks/HookAdminlogs.class.php on line 41 Поезія / Рожевий Слоник - творчість без рамок
Рейтинг
+83.78
голосів:
86
avatar

Поезія  

Полночь проваливает из квартиры...

***
Полночь проваливает из квартиры
Тихо, как вор.
Как собирается что-нибудь тырить.
Лета ковёр
Мягко спускается на абрикосы:
Вдосталь тепла.
Полночь проваливается в россыпь
Вишен.
Мой план —
Нежно тебя обнимаю за плечи, — Своды не ждут…
Видеть, где начинается Млечный — Можно лишь тут.

---

У цьому спекотному місті
Мені набридає відстань
Так тісно, що коло помалу
Стає замкненим овалом
Синоптики Правобережжя
Радять відчути безмежжя
У межах. Чому про грози
замовчують кляті прогнози?
Повені тут, на броді,
Властиві моїй природі
Повня посеред бурі
Властива моїй натурі
Сколихни цю тиху засуху
Поклич — нехай стане духу
І некучеряве дівчисько
Приїде до тебе.

"У"

у мовчанні, застиглому перед бурею
у сонній одноманітності дороги
у нестерпному заповільненні
у невпинному прискоренні
у неосяжній силі, зрештою
зрештою, в опанованій слабкості
у тому, як люди приходять
у тому, як люди йдуть
у тривозі, наче просіяній через сито
у розмитих відображеннях на склі
у зайвому сказаному на тверезо
у вагомих сп'яну забутих деталях
у навмисних випадковостях
у циркуляції помилок однієї за одною
у кроках, від яких залишається тільки відлуння
у протилежностях, які чомусь не притягуються
у тягарях, яким судилося згодом спасти
у затиснутих сі-бемолях
в недоторканості припорошених губ
у недосяжності моря
і взагалі, у цьому сумному світі
а тим більше, у темряві твоїх зіниць

я бачу світло.
я бачу

шидьовра знову: заціняй, хлопи

Добродії,
я помираю й гину.
Я написав нечувану картину
але мене вже
інший чоловік
паскудно випередив,
тоте змалювавши
і десять раз на сотбісі продавши
назвав моє творіння
«Крик».

Такий-то я, ви
бачте, неборак.
Ніщо не йде,
чому ж усе не так?
Хіба ж то ми усі не божі люди,
що нас образив тут і схарапудив
хтознаколизапам'ятний мудак?

Є в мене камера,
є в мене об'єктив.
Я ладен вас
знімати на мотив
настільки щастя,
скільки накрутив,
нехай мені паскудно та противно.
А це — воно ще каже — суб'єктивно.

Пішов у місто — місто сколотив.
Кінотеатер «Київ», матка-боска.
Де ти похований був, дядько Феодосій?
Куди я, допитАючи, ходив?..

Але нехай воно святе було чи темне,
куди нема коли напевне відійти
або коли сховатися таємно,
ба не спрацьовують
які б іще
гвинти.

Перехрестився, а він каже
в інший бік.
Пішов у храм, але там
грали Палестріну.
Дзвонив Юрку — від'їхав
в Палестину.
І так собі життя — ні смик ні брик.

Але нехай воно святе було чи темне,
куди нема сховатися даремно,
нема куди напевно відійти.
А він мене питає
скілько врем'я,
то я сказав що
десять без п'яти.

шидьовра

у нас було вікно. ми пили каву
та говорили в хмарі тютюну
про те куди тікав григорій сава
про те як наша влада лове гави
про москалів і певно про війну
слова свої печатаючи міддю
майбутнім поколінням на покОн
аби не забувало те поріддя
про те які сумні які ми бідні
неначе двічі компостований талон
як сильно щастя їм намолотили
боргів собі набравши наперед
чогО збулось і чОго нам кортіло
як ми живемо тут в одному тілі
і як у нас буває тет-а-тет
і пальці розчепіривши по-панськи
ми в розумовий грали коркотяг
напилися заради бідолах
немов Бальзак та Евеліна Ганська
та вийшли в місто наче проповідник
що все кричить на іноземній мові
про щось важливе. Певно про Христа,
вважаючи, що тут земля поганська

Я не знала

Я ж не знала, що так буває.
Що то не лише сюжети, сценарії, фікція.
Що світ справді може змінювати колір
В залежності від найрідніших для тебе очей.
Що пісні справді часом знають про тебе більше,
ніж твої найближчі друзі.
Що боротися важко, але постійно-постійно треба.

Я ж не знала: жити у зграї
Можливо цілком затишно, навіть без імені,
можливо серед своїх також залишатись безлицею.
Я ж не знала, що все, що навколо
— таке нетривале, крихкіше від часу, тимчасове як клей,
— то про це й пишуть вірші.
Що немає світлих і темних смуг,
що життя не подібне до смуги.
Ламана, круг, ламана, круг — можу сказати про себе.

Я ж не знала, що вірити треба не кожному слову,
краще просто не вірити, не чекати.
Що справжня віра — то вміння залишатися.
Що любити можна знову і знову,
щоразу сильніше і щоразу назавжди.
Що усе може трапитись не з кимось і колись,
а з тобою і вже.
Напевно, коли до фарисея зненацька прийшов Чоловік
з якимось своїм Законом,
він розлютився, бо теж був розгублений.
Я ж не знала, що усі судять одне одного.

Я не знала, що іноді губиш себе, або взагалі не знаходиш,
або знаходиш вже когось зовсім іншого.
Що самотність — це нормально, і страх — теж.
Що біль може бути таким необхідним,
а щастя — таким безпідставним.
Я ж не знала, чесно, не знала, що так буває.
Що дихати без тебе може бути так важко,
але постійно-постійно треба.

залишусь

і тоді коли стане відомо
як забути про світло і світ
як до сну повертатись додому
як до заходу збігти зі схід
як навчитись приймати з вірою
як назавжди прощатись і йти
як стирати на мапах вирії
і палити бетонні мости
як писати листи зворушливі
— я тоді бути тут перестану
я залишусь надбитою мушлею
на дні Тихого океану

Кембридж

Кембридж пахне лівизною,
Пахне бомжами і кавою,
Сигаретами і марихуаною,
Сечею і наукою.
Проїбавши нетут студенство,
Можна тіки заздрити,
Пожираючи очима студенток,
що пахнуть лівизною

Лютий

Vive l’amour! Вітай салютами,
Моє минуле у майбутньому!
Нам пляшечку на трьох отрути.
Наллємось люті. Надворі лютий.
На наших суднах пусті каюти.
На наших тінях сліди покути.
На скільки років можна забути?
Наскільки б легше було не бути.

раби телеканалів

якщо тиран твій персональний ісус
твій персональний мойсей
твій будда
твій миротворець, мир і творець
то ти піднімешся з свої печери
візьмеш каменюку побільше
вб’єш авеля, ісаака і всіх кого скажуть вбити
ангели державних телеканалів
адже не можна ж просто жити
любити і бути щасливим