Deprecated: Assigning the return value of new by reference is deprecated in /home/slonykk/domains/slonyk.com/public_html/classes/lib/external/DbSimple/Generic.php on line 113 Deprecated: Assigning the return value of new by reference is deprecated in /home/slonykk/domains/slonyk.com/public_html/classes/lib/external/DbSimple/Generic.php on line 133 Deprecated: Assigning the return value of new by reference is deprecated in /home/slonykk/domains/slonyk.com/public_html/classes/lib/external/DbSimple/Mysql.php on line 70 Warning: mb_substr() expects parameter 2 to be long, string given in /home/slonykk/domains/slonyk.com/public_html/classes/hooks/HookAdminlogs.class.php on line 41 Місячні тромбони / Поезія / Рожевий Слоник - творчість без рамок

Місячні тромбони

***
Київ! Київ! Київ! І батогів!
Вареників! І з ними ворогів!
Львів і кутів, прямих і волохатих.
Мені шляху до спаленої хати,
або хоча би в Павлівську шляху.
Образи й образи чи образи й образи
цілком в одно мішаються одразу
і цигарки гвоздикові,
і запах Київгазу.
Цнотливих поцілунків! І до них — розбещеного бембання! І книг,
де все це розбебехано художньо,
або малюнків, коли слів не можна.
Желізних баб! Потрухлих островів!
Безумних візій! Папуасів! Телевізій!
Виск архімедом витиснених тіл,
трамваї з рогами, що їдуть на Поділ
і з-під подолу діти безупинні.
Чиновники в оновленому чині.
Князь на горі. Княгиня під горою.
Рядами недоріки в одностроях.
Ба заваливши браму в зоопарк
біжать по вулиці, здіймаючи тривогу
важкі слони, трембіти штириногі,
і з банкомата Банківської пан
на Бреслитовський сумно визирає
й оголосивши надзвичайний стан
лепече про дванадцять бібізян.

***
У небі роздавили крашанку
і гине на хресті єврей.
Душа, від тіла одірвавшись,
пішла к порогу до дверей.

Стояв я посеред кімнати
розгублено, ні в тих, ні в сих.
Я міг би сльози проливати,
гіркий вдавати міг би сміх,

але дивився їй у спину,
очей не змога відвести,
і в пам’яті, мов у комині,
палив коханої листи.

А я усе кричав: ‘Не йди!’,
а я молився: ‘Повернися!’
незчутно посеред біди,
й не міг на тебе надивиться…

Вона до вулиці зійшла,
де пізні їхали трамваї
і хмара лапами гребла
на хмарочосів вертикалі.

Мовчали всі, ніхто не йшов,
у вікна деякі гляділи,
хтось тіло їв і божу кров,
і споглядав господнє діло.

Вона пройшла, за рогом зникла,
немов ніколи й не була,
мене — як паперову квітку
серед камінного села…

***
Не потрібно зітхання та ляменту.
Ти мені відійти — дозволь
в час, коли пташиним парламентам
тонко пахне скрипкова каніфоль.

Я до неба дверцята виявив.
Я словами хмарки сколотив
над високим склепінням Києва
де блискавки негатив.

Змахни навздогін. Яблуневими
пелюстками палають чагарники
і з п'яненькими гувернерами
спускаються студенточки до Ріки,

бо Дунаю повинне з'явитися
дивне видиво у воді. А старим
накрапає у вербових китицях
свічок заповзятливий стеарин.

***
Який з мене до біса класицист!
Я рвати ладен голими руками
цей вірш, щоб виючи вовками
рядки у світ тікали через міст
кленовий… До сонета, бач, заліз,
і в нього душу вклав, неначе камінь
мертвотно магнетичний. Заарканив
я зграйку рим. І вбив їх до заліз.

Як тиші хочеться поглухлому мені
від плачу й стогонів, коли вони одні
зі мною Чорним шляхом шкутильгають…
Такої тиші — аж кричить вона
і б’є крилом врата закриті Раю…
А бог на неї лається з вікна.

***
Втомився я, чи радше — ся втомив.
Втомив, як дівчину стомили солов’ї,
немов дружину чоловік обридлий.
Немов дощі втомили безкінечні,
які ідуть у землю, скрипалі,
та плачуть гірко. Утомив я
немов Герасим утопив Муму,
наслухавшись собачої розмови.
Я так сказав утомлено собі:
“Якби ми не були такі знайомі,
якби людина зовсім ти чужа,
напевно, не погидив би та видав,
тебе у руки влади. Поліцай,
на публіку би винес, що шахрай,
і взагалі, нестерпний ти зануда.”
На ті слова нічого не сказав,
промовчав я до себе, покивавши.
Так ся втомив, що ладен би здуріть,
у дурку сісти, де би лікували
такими ліками, що певно б одурів
і вже себе не помічав у коридорі.
Проходив би повз себе, не вітався
до себе навіть, так я ся стомив.
“Ніколи ще тобою так не гидив, — я не вгавав, і сам себе клював. — Мені ти наче революцьонеру
міщанка — вабить тим, яка огидна,
неначе біль зубний коли почавсь,
але іще болить не в повну силу,
приємно до нудоти… Що мовчиш?"
А що на правду можна відказати…

Насправді
То байдуже, коли орда знавців
Рве на рядки сонети злототкані й
Вимацує мені сердечні рани
З потіхою тяжкою на лиці.

Тобі цей вірш. Одній тобі. Єдиній.
Та блякнуть кров'ю писані слова
і замок вогняний, що я зладнав,
перед тобою кришиться і гине.

Тобі я на шанобливу офіру
низав намисто вишуканих рим,
але любов моя не знає міри.

I що — тих язиків бляшаний грім,
як ти мені сама складаєш вирок
У погляді, поблажливо сумнім…

Ранкова пастораль
Собаки півні люди риби миші
допитливо прокинулись і вуха
взаємні звуки гучно зрозуміли
та очі колективові проміння
підставили гарячому. В землі

пісний пухир через полоску кида зливу
кипить не знаючий аскольда монастир
з яких молочних кухонь рибопір
куняють хрещено на розпити козливі

Чи нас так важко з розуму зіпхнуть?
Кільце свідомості сліпе годує слово.
Хай переплутається тільки — і в очах
і страх, і біль, і щастя довгождане
любове, це найкращий твій рецепт!

ковбаня ліпиться оскалом глухоти
тож глухарям повинно брунькуватись
коли на світлі колба хихотить
неначе Аспер — Чагас — Аттіс


Я бачу срібні інею цикади!
В сухому дереві дзвенить душа моя.
Це — я — думки стартуючих церков
ловлю в — моїх — думках чужого світу…

Ісідор Дюкасс
Я не хотів, щоб за мене вмирали
але виходить наперекосяк.
То бог вивішує на небі чорний знак,
то мама покидає, наче мало

без неї люду на тім світі — і вона
душею виповнить нарешті порожнечу.
Так говорити гидко і негречно.
Стою один. У черепі — війна.

Я не хотів твоєї смерти, мамо.
Я сам за тебе вмерти би хотів.
За тебе я б на бога руку звів,
аби не їхала ти з ним у синь незнану.

Я всі дороги склом позасипав
і вказівки зірвав на перехрестях.
Але цей бог без сорому і честі
з моєї муки тільки ся сміяв.

Я завалив деревами дороги.
Я трав насіяв заросли стежки.
Даремно все. І крок його тяжкий
все далі від життя. Чавунні ноги

пробили скрізні ями у землі.
Навіщо йдуть слухняно, мов дитячі,
за богом чорним, мертвим богом, лячним,
на інший бік твої сліди малі…

І я стою стовпом посеред шляху,
запізно битись, сліз мені нема…
Бридка блакить, висока ця тюрма,
на мене налягла чавунним дахом.

І я стою, немов дурний лівкут,
якого правою примусили писати.
Я незборимий вал хотів побудувати,
і ось стою із жменями піску…

Дві жмені часу в мене залишилось
і віршами заповнений мішок.
“На що мене ти проміняв, синок?”
я чую голос. Як у мозок шило.

Я серед пустки бовдуром стою.
Ліси повалено. І засклено дороги.
Пісок у небі й місяць однорогий.
Рогачиком я душу, як змію,

із грудей закривавлених виймаю.
А бог городить цЕркви на церквИ,
і лізе на хреста серед мокви
і на хресті — ногами чеберяє?..

Коментарі (0)

RSS згорнути / розгорнути

Лише зареєстровані та авторизовані користувачі можуть залишати коментарі.