Тот миф о супружеском ложе
Не столь уже мной почитаем.
Вот вечер, ложимся, и что же?
Читаем, читаем, читаем…

Что Вы плачете здесь, одинокая глупая деточка,
Кокаином распятая в мокрых бульварах Москвы?
Вашу тонкую шейку едва прикрывает горжеточка,
Облысевшая, мокрая вся и смешная, как Вы…

Вас уже отравила осенняя слякоть бульварная
И я знаю, что, крикнув, Вы можете спрыгнуть с ума.
И когда Вы умрете на этой скамейке, кошмарная,
Ваш сиреневый трупик окутает саваном тьма…

Так не плачьте ж, не стоит, моя одинокая деточка,
Кокаином распятая в мокрых бульварах Москвы.
Лучше шейку свою затяните потуже горжеточкой
И ступайте туда, где никто Вас не спросит, кто Вы.

Я ж кохаю тебе!!!
Кожного разу коли нап’юся.
Я ж кохаю тебе!!!
Коли дуже хочеться кохатись.
Я кохаю тебе!!!
Коли хтось інший закохується в тебе.
Я не можу без тебе!
Коли треба когось.
І щоразу, коли просто не можу!

My bonny, she is living in tower strong and tall,
and into that old tower there is no way at all.

You can't get in. All our databases
are locked and loaded, and in all places
your face — on top of all “Wanted” faces,
and every stare is as sharp as knife;
along the borders of my own nation
we spy the motion at every station — don’t even dream of an invitation,
you’d better run for your useless life.

Suppose you hide and you bide your chances
and sneak across under watchful glances — stop for a coffee, and your advance is
discovered, checked and reported back.
Your back and front in ten thousand copies
in every district, and every cop is
on guard, and no one, from bums to yuppies,
would give a dime for your sorry neck.

The cops are nothing; your mug’s in papers,
we’re searching even through mists and vapors,
whoever proves that you can't escape us — gets half the kingdom (but not the queen).
Your exes – what can you tell your exes?
They sit in corners and grind their axes;
you are as pleasant as death and taxes,
nobody’s buying your sweet routine.

Don’t think of running to mobster bosses,
you couldn’t beat them at noughts and crosses,
when they allowed you to cut your losses,
it was a case of beginners’ luck;
and if you happen to lightly mention
that your ambition’s the royal mansion,
they’re sure to give you their full attention — that’s when you’ll know you are really stuck.

The gangs? Whatever it is you’d feed ‘em,
mislead ‘em – they won’t be there when you need ‘em;
they’ll wipe their feet with your precious freedom,
while looking right through your empty pose.
Illegals down at the ethnic boozer — whatever else, they can spot a loser,
you couldn’t fool them, not even close.

The immigrants, sure, why not, just try it,
reward will certainly boost their diet,
they would be very polite and quiet,
they wouldn’t wait for you to deny it –
you will be quickly sold up the creek.
That bent old hag at the nearest corner,
greengrocer, peddler or book store owner — for all of them you’re a guest of honor,
you’re welcome any day of the week.

We mark the roads for the reckless stranger,
“one way”, “no entry”, “turn back” and “danger”,
deep forest stretches for miles and miles;
electric wires atop the fences,
and guns, and dogs, and enough defenses
for thwarting even the Satan’s viles;
in every tile in the floor and ceiling — a laser sight; don’t you dare go stealing;
my darling, isn’t this more appealing,
we’re armed and ready for your attack;
just promise me: when the night is falling
you’ll beat the odds and you’ll come in strolling,
you’ll make it, and with the midnight’s tolling
we'll slip together around the back.

(Те, що почалося глибоко під землею о першій
годині ночі, – не має закінчення).
Вони довго жили у клітці тіла,
ті криваві, як маки, солов’ї,
і от вони вирвалися на волю
крізь криваві отвори ран.
Ой, як вони радісно защебетали,
як радісно полетіли між дерев!
(Деревами стали люди,
а на них листя чорного мовчання).
Полетіли криваві солов’ї,
сіли на гілки рук
і відбилися у круглих криницях очей.
А людям страшно було дивитися
на тих солов’їв –
вони затуляли очі руками,
але не вистачало рук
і очі все одно бачили,
як літали криваві солов’ї!..
Люди затуляли вуха руками,
але не вистачало рук
і вуха все одно чули,
як щебетали криваві солов’ї!..
А він лежав на землі.
(Це його тіло було кліткою кривавим солов’ям).
Він лежав,
як лежать на ліжкові після роботи,
як лежать на траві у садку
або як на зерні у кузові зерновозки.
А над ним щебетали криваві солов’ї,
що мати не дочекається сьогодні сина,
що дружина не дочекається сьогодні чоловіка,
що діти не дочекаються сьогодні батька…
Зашелестіли дерева:
– Ой, що ж ми стоїмо?
Нумо затуляти рани
та не випускати кривавих солов’їв!..
Почали кидати у рани:
хто сорочку,
хто яблуко,
хто чотири дороги,
хто кулю земну –
все одно вилітали криваві солов’ї
і нічого не могли вдіяти дерева.
З них падало чорне листя,
оголюючи крик,
і щебетали криваві солов’ї…
А потім, потім
чорні річки потекли вулицями,
стікаючи в одну річку.
У тієї ріки
на спині
маленький човник хитається.
І в тому човнику
пливе в останню путь він,
чиє тіло було кліткою
кривавим солов’ям.
Люди течуть
і б’ються, як хвилі, об береги:
об білі хати,
об соняшникові золоті голови,
об дроти на стовпах,
об рожеві обличчя троянд –
і лягає зеленим неспокоєм
піна зітхань,
і над річкою чорною
і над човником білим –
криваві солов’ї.
Людям боязно підвести очі догори,
вони дивляться в землю,
а по землі червоні тіні кривавих солов’їв,
уплітаються під ноги,
аж спотикаються люди…
Кричать труби,
труби кричать,
голосно так кричать.
Але їм не перекричати
щебету кривавих солов’їв.
Ні, нізащо не перекричати!
Як не зачинити благенькими дверцятами промов,
як не затулити пам’ятником чи прапорами,
як не засипати землею.
Віками щебетатимуть солов’ї,
віками плакатимуть матері.

1964

Ми мешкаємо в третьому від сонця світі. Номер три. Ніхто
не каже нам, що робити.
Люди, які вчили нас рахувати, були дуже добрі.
Завжди пора йти.
Якщо ллє дощ, у вас є ваша парасоля або її немає.
Вітер здуває з вас капелюха.
А ось і сонце сходить.
Я волів би, щоб зорі не були посередником між нами,
Я волів би, щоб ми усе робили самі.

( Читати далі )

Я родился под высоким замком
В мирной Львовской воровской семье.
Папа был кидало, мать цыганка,
Ворожила где-то на селе.

Переехали на Левандовку
В шестьдесят каком-то там году.
Приютила мама Левандовка
Всю мою веселую семью.

Левандовка, жизнь моя воровка,
Моя тяжелая судьба.
Знает вся братва на Левандовке
Хулигана Петю-цыганка.

Я открыл на Краковском базаре
Первый бизнес свой в шестнадцать лет.
Было все в наперстке и в запаре –
У пижонов дергал портмонет.

А потом пошли дела покруче,
Только что-то где-то не срослось.
И хотя по жизни я везучий,
Но попал на первый свой допрос.

Через пару лет в края родные
Воротился, проседь в волосах.
Здравствуйте, Львовянки, дорогие,
Знаю, будем снова мы в друзьях.

И меня обняла Левандовка,
Окропила утренней росой.
Ах ты, жизнь блатная, жизнь воровка,
Вижу, не расстанемся с тобой.

Левандовка, ножик и винтовка,
Моя тяжелая судьба.
Знает вся братва на Левандовке
Хулигана Петю-цыганка.

Я волком бы
выгрыз
бюрократизм.
К мандатам
почтения нету.
К любым
чертям с матерями
катись
любая бумажка.
Но эту…
По длинному фронту
купе
и кают
чиновник
учтивый
движется.
Сдают паспорта,
и я
сдаю
мою
пурпурную книжицу.
К одним паспортам — улыбка у рта.
К другим — отношение плевое.
С почтеньем
берут, например,
паспорта
с двухспальным
английским левою.
Глазами
доброго дядю выев,
не переставая
кланяться,
берут,
как будто берут чаевые,
паспорт
американца.
На польский — глядят,
как в афишу коза.
На польский — выпяливают глаза
в тугой
полицейской слоновости — откуда, мол,
и что это за
географические новости?
И не повернув
головы кочан
и чувств
никаких
не изведав,
берут,
не моргнув,
паспорта датчан
и разных
прочих
шведов.
И вдруг,
как будто
ожогом,
рот
скривило
господину.
Это
господин чиновник
берет
мою
краснокожую паспортину.
Берет — как бомбу,
берет — как ежа,
как бритву
обоюдоострую,
берет,
как гремучую
в 20 жал
змею
двухметроворостую.
Моргнул
многозначаще
глаз носильщика,
хоть вещи
снесет задаром вам.
Жандарм
вопросительно
смотрит на сыщика,
сыщик
на жандарма.
С каким наслажденьем
жандармской кастой
я был бы
исхлестан и распят
за то,
что в руках у меня
молоткастый,
серпастый
советский паспорт.
Я волком бы
выгрыз
бюрократизм.
К мандатам
почтения нету.
К любым
чертям с матерями
катись
любая бумажка.
Но эту…
Я
достаю
из широких штанин
дубликатом
бесценного груза.
Читайте,
завидуйте,
я — гражданин
Советского Союза.
1929
В.В.Маяковский. Стихотворения, поэмы, пьесы.
Минск, Изд-во БГУ им. В.И.Ленина, 1977.

Leżę na łodzi
W wieczornej ciszy.
Gwiazdy nade mną,
Gwiazdy pode mną
I gwiazdy we mnie.

Две тектонические плиты — улица и искусство — столкнулись, превратив камень асфальта в алмаз правды.