Проголосуйте за пісню Коки Черкаського, будь ласка!
На сайті Мак-Дональдз проводить конкурс, серед інших номінацій — і музика. Проголосуйте за пісню Коки Черкаського, будь ласка! Пісня виконується у живому форматі «джему» з гуртом «Артіш», без репетицій.
Текст пісні:
Дивна любов
Сам не знаю, як тебе знайшов
І дивну цю любов.
Ти прийшла, неначе з моїх снів-
Я так тебе хотів!
Я тебе у мріях малював,
Мон шер, май свііт, май лав,
А ти ж ввірвалась у моє життя — І немає вороття!
Ти мовчиш, а я ж тебе люблю,
Хоч в тебе серце з кришталю!
Мені заздрить кожен супермен:
Тіло твоє виліпив Роден.
А ти ж мені не кажеш «так» чи «ні»,
Ну які вже тут пісні?
А ти ж із мене висмокчеш всю кров:
От така «любов»!
Текст пісні:
Дивна любов
Сам не знаю, як тебе знайшов
І дивну цю любов.
Ти прийшла, неначе з моїх снів-
Я так тебе хотів!
Я тебе у мріях малював,
Мон шер, май свііт, май лав,
А ти ж ввірвалась у моє життя — І немає вороття!
Ти мовчиш, а я ж тебе люблю,
Хоч в тебе серце з кришталю!
Мені заздрить кожен супермен:
Тіло твоє виліпив Роден.
А ти ж мені не кажеш «так» чи «ні»,
Ну які вже тут пісні?
А ти ж із мене висмокчеш всю кров:
От така «любов»!
- 0
- 24 липня 2011, 00:51
- 13+13
не загуби свою Деталь!
У травні в місті Калуш відбудеться арт-фест «Деталь»… запрошуємо молодих поетів, художників та фотографів до участі…
детальнішу інформацію та умови участі можна отримати за телефоном: +380977368181 ( запитувати Остапа )
чекаємо на вашу активність
- 0
- 8 квітня 2010, 16:35
- 3+3
Переможці конкурсу від коньяку Кастель та Рожевого Слоника
- +7
- 31 березня 2010, 16:06
- 62+62
про голод
Закінчились вже сухарі,
які лежали в плетеному кошику,
а кошик лежав на холодильнику.
Прийшов час яблучного пирога,
маленького, запліснявілого кусника,
синьо-зеленого, як діатомові водорості, що десь собі плавають.
Пліснява не повністю покрила його — середину можна і з'їсти,
хоча і страшно наїстися плісняви
після перегляду каналу Discovery,
але їсти більше нІчого.
От і все — пирога нема,
лишились лиш синьо-зелені кавалочки,
синьо-зелені, як діатомові водорості, кавалки
і кава.
А зранку тест Люшера сказав,
що мені бракує сексу.
Пішов він в сраку,
той неповний тест Люшера вконтакті!
Мені бракує кефіру 'Молокія'
із жирністю один відсоток,
по який лінь йти в магазин.
Ха! Сексу…
Сексу бракує отому ексгібіціоністу
в кущах під будинком,
а мені бракує кефіру.
… чи сексу?..
А краще наїмся вівсянки
і вип'ю шосту чашку кави,
і піду спати,
і тішитись снами.
28.03.2010
які лежали в плетеному кошику,
а кошик лежав на холодильнику.
Прийшов час яблучного пирога,
маленького, запліснявілого кусника,
синьо-зеленого, як діатомові водорості, що десь собі плавають.
Пліснява не повністю покрила його — середину можна і з'їсти,
хоча і страшно наїстися плісняви
після перегляду каналу Discovery,
але їсти більше нІчого.
От і все — пирога нема,
лишились лиш синьо-зелені кавалочки,
синьо-зелені, як діатомові водорості, кавалки
і кава.
А зранку тест Люшера сказав,
що мені бракує сексу.
Пішов він в сраку,
той неповний тест Люшера вконтакті!
Мені бракує кефіру 'Молокія'
із жирністю один відсоток,
по який лінь йти в магазин.
Ха! Сексу…
Сексу бракує отому ексгібіціоністу
в кущах під будинком,
а мені бракує кефіру.
… чи сексу?..
А краще наїмся вівсянки
і вип'ю шосту чашку кави,
і піду спати,
і тішитись снами.
28.03.2010
- +1
- 28 березня 2010, 19:45
- коментувати
Прототип
Справжні жінки відчувають тривогу
коли поруч насилля
«посмотрите как смотрится эта кепка
на этом человеке»
Так, мамо, подивись
як червоніє і ніяковіє твій син
котрому надягають нещасну кєпку
зараз ти така ж недієва на обличчі
наче печеш бублики
наче завжди
має статися щось дійсно варте уваги
щоб я забув про гарні губки
щоб ці 9 станцій метро минули непомітно.
В підарасів є сотні способів
доводити що вони підараси —
жінкам вистачає одного
плакатимеш коли твій син
прийде до тебе на кухню з ножем і
чистячи яблуко
розповідатиме як жити
які всі погані і його ідеї
будуть близькі до фашизму.
Забитий в пещеру заєць
дряпає скелю впевнено
і чогось-таки він досягає —
роздертих лап
якими до кінця життя
лякає звірів.
коли поруч насилля
«посмотрите как смотрится эта кепка
на этом человеке»
Так, мамо, подивись
як червоніє і ніяковіє твій син
котрому надягають нещасну кєпку
зараз ти така ж недієва на обличчі
наче печеш бублики
наче завжди
має статися щось дійсно варте уваги
щоб я забув про гарні губки
щоб ці 9 станцій метро минули непомітно.
В підарасів є сотні способів
доводити що вони підараси —
жінкам вистачає одного
плакатимеш коли твій син
прийде до тебе на кухню з ножем і
чистячи яблуко
розповідатиме як жити
які всі погані і його ідеї
будуть близькі до фашизму.
Забитий в пещеру заєць
дряпає скелю впевнено
і чогось-таки він досягає —
роздертих лап
якими до кінця життя
лякає звірів.
- +14
- 25 березня 2010, 21:24
- 29+29
Чудо-напиток
Рассвет рвал тучи и мутил,
Шел снег, мела метель.
И я, на службу, по пути,
Зашел, купил «Кастель».
В обед, как доктор прописал,
Пять капель – антистресс,
Я принял. И к окну припал:
Ба, солнышко с небес!
Шло время. Странный день угас,
С коллегой, ( он гурман),
Плеснули мы по сто «на глаз»,
В один-другой стакан.
И выйдя на изрытый тракт,
Средь populi, средь vox,
Мы вновь узрели артефакт,
И где-то парадокс.
Подсохло. Зеленел каштан,
Ну, пусть не зеленел.
Но точно сверху, в кроне, там,
Там в кроне, кто-то пел!
Был воздух свеж и даль чиста,
Коты расселись в круг.
И словно с нового листа,
Жизнь начиналась вдруг.
Сосулькам увлажняла нос,
Неспешная капель…
И мучил лишь один вопрос:
На завтра брать «Кастель»?
Шел снег, мела метель.
И я, на службу, по пути,
Зашел, купил «Кастель».
В обед, как доктор прописал,
Пять капель – антистресс,
Я принял. И к окну припал:
Ба, солнышко с небес!
Шло время. Странный день угас,
С коллегой, ( он гурман),
Плеснули мы по сто «на глаз»,
В один-другой стакан.
И выйдя на изрытый тракт,
Средь populi, средь vox,
Мы вновь узрели артефакт,
И где-то парадокс.
Подсохло. Зеленел каштан,
Ну, пусть не зеленел.
Но точно сверху, в кроне, там,
Там в кроне, кто-то пел!
Был воздух свеж и даль чиста,
Коты расселись в круг.
И словно с нового листа,
Жизнь начиналась вдруг.
Сосулькам увлажняла нос,
Неспешная капель…
И мучил лишь один вопрос:
На завтра брать «Кастель»?
- +2
- 24 березня 2010, 14:15
- 1+1
Любов, виходить, така
Чому я не можу любити пташку
що злітатиме своєю пливкою сіриною
до мене з величного дуба?
чому не можна
чому це дико?
я змушений любити жопу, виходить
любити сіськи, піськи, секс
дрочити, їбати, давати, брати —
вся любов моя, виходить, така
полечу, кажу, кудись на острів потім,
щоб не було нікого,
будувати фортецю з дерева, човни, сіяти пшеницю,
але спочатку все одно
шукатиму жінку,
адже, думалось колись, так добре —
беріг, звуки волі і мінєт.
По світу в безвиході сотні жінок зараз
в підвалах замкнені під краплями води і стелею
з хуя наче з ложечки причащаються
та ще більше тих
які про це мріють
з ложечки причащаючись.
що злітатиме своєю пливкою сіриною
до мене з величного дуба?
чому не можна
чому це дико?
я змушений любити жопу, виходить
любити сіськи, піськи, секс
дрочити, їбати, давати, брати —
вся любов моя, виходить, така
полечу, кажу, кудись на острів потім,
щоб не було нікого,
будувати фортецю з дерева, човни, сіяти пшеницю,
але спочатку все одно
шукатиму жінку,
адже, думалось колись, так добре —
беріг, звуки волі і мінєт.
По світу в безвиході сотні жінок зараз
в підвалах замкнені під краплями води і стелею
з хуя наче з ложечки причащаються
та ще більше тих
які про це мріють
з ложечки причащаючись.
- +7
- 23 березня 2010, 20:41
- 50+50
БУТТЯ… СЕРВЕТКИ (притча із котрогось минулого життя)
… Не знаю, хто я зараз…
Не знаю, ким була колись і якою колись буду…
Впевнено знаю лиш одне: у котромусь зі своїх минулих життів я булa… серветкою. Такою зеленою, м’якою і пахучою серветкою. Зеленою була, немов юне яблуко, яке ще не встигло дозріти у червоне і в якому ще не встиг поселитися жоден черв’ячок. І пахнула я тим же зеленим яблуком. Щоправда, мені самій власний запах не дуже подобався, адже нечасто буваєш вдоволений собою. Я б краще воліла мати запах старої втомленої книги із жовтими подертими сторінками чи запах соснового лісу після дощу. Однак, все ж, пахнула я саме юним яблуком і лежала собі у старій лакованій шухляді з червоного дерева, в упаковці, поряд з іншими (ідентичними мені) зеленими, м’якими й пахучими серветками. Та целофанова упаковка, в якій ми тісненько лежали упродовж усього нашого існування марилася нам справжнім целофановим раєм. Може трохи тісним, зате рідним. Час від часу нас – серветок – ставало все менше і менше, адже чиясь рука з довгими тонкими пальцями при кожній потребі брала по одній із нас. Я з нетерпінням чекала миті, коли два акуратні пальці з налакованими нігтиками витягнуть мене (бо тої ж миті я побачу світ за межами нашого крихітного целофанового раю), та, водночас, мене лякала та хвилина (адже я знала: та мить буде однією з останніх).
І ось вкотре рука запхала довгі тонкі пальці до нашого целофанового раю… Я тоді саме дрімала й того, що трапилося далі зовсім не сподівалася. Та так уже є у житті, що саме найважливіше приходить несподівано…
Так от, ті два пальці взяли мене, хоч не я лежала на самому верху… Вишмаркавши об мене носа, усю в шмарклях (певне, повних мікробів грипу) з огидою викинули мене у відро для сміття. За ту мить я й не встигла роздивитися світ поза межами нашого целофанового раю. А отямившись у відрі, я лежала і кляла долю за те, що, на відміну від людей, не дає серветкам рук – обтертися від тих шмарклів.
Поруч мене лежала скляна пляшка з-під пива, стара, вже непридатна платівка класики, використана ручка й ціла купа різних папірців. Першою тихо заговорила до мене ручка (їй просто треба було виговоритися) і вона розповіла мені про те, що почуває списана ручка, яку викидають у смітник. А почуває вона щось подібне до старого немічного собаки, який вже не здатен прислужитися для дому і якого ґазда виганяє на вулицю. Сама не знаю, чому я одразу подружилася зі списаною ручкою?.. Може тому, що вона мріяла про те, що нею хтось напише сумний вірш, а я колись мріяла бути аркушем паперу, на якому хтось хоча б щось ліричне напише…
Ми зі списаною ручкою довго ще лежали й гомоніли про те, що нашим мріям, видно, не судилося збутися. Під нами у відрі дрімала стара, подряпана та зранена платівка класики, яка була дуже сердита й нагримала на нас, щоби ми вкінці-кінців замовкли, адже ми всього лише неживі предмети, викинуті у смітник. Після тих слів старої платівки, ми з ручкою обидві одночасно зітхнули, списана ручка згадала про те, що більше не напише жодного слова, я згадала про те, що на мені засохли шмарклі… І ми обидві замовкли. А далі я, тихенько лежачи, думала, що якби я була живою істотою, зокрема однією з тих людей, то у мене були б зелені очі. Напевно зелені. І ще я любила б недоспілі яблука. І ніколи не викидала б списаних ручок у смітник…
Наступного ранку нас у відрі віднесли надвір, розвели вогонь: страшне, могутнє полум’я з тисячами вогняних горлянок і вкинули туди. Я нічого не відчула, а лиш апатійно-приречено помітила як миттєво спалахнуло все моє паперове зелене тіло. За ту мить я уся згоріла й думала лише про те, що якби була живою істотою, зокрема однією з тих людей, то, мабуть, мені б зараз дуже боліло.
– І, мабуть, – подумала я, – боліло би більше всередині, ніж зовні.
А вогонь усе горів і горів, доки нарешті не охопив усі предмети, що ще день тому населяли відро для сміття. Моє зелене паперове тіло за мить зникало до тла. Адже і сама я була миттєвою… Й останнім, про що я ще встигла подумати було таке: “Недобре – коли ти миттєвий, мов серветка. Але, все-таки, добре, коли, мов вона, умієш згоріти легко.”
Не знаю, ким була колись і якою колись буду…
Впевнено знаю лиш одне: у котромусь зі своїх минулих життів я булa… серветкою. Такою зеленою, м’якою і пахучою серветкою. Зеленою була, немов юне яблуко, яке ще не встигло дозріти у червоне і в якому ще не встиг поселитися жоден черв’ячок. І пахнула я тим же зеленим яблуком. Щоправда, мені самій власний запах не дуже подобався, адже нечасто буваєш вдоволений собою. Я б краще воліла мати запах старої втомленої книги із жовтими подертими сторінками чи запах соснового лісу після дощу. Однак, все ж, пахнула я саме юним яблуком і лежала собі у старій лакованій шухляді з червоного дерева, в упаковці, поряд з іншими (ідентичними мені) зеленими, м’якими й пахучими серветками. Та целофанова упаковка, в якій ми тісненько лежали упродовж усього нашого існування марилася нам справжнім целофановим раєм. Може трохи тісним, зате рідним. Час від часу нас – серветок – ставало все менше і менше, адже чиясь рука з довгими тонкими пальцями при кожній потребі брала по одній із нас. Я з нетерпінням чекала миті, коли два акуратні пальці з налакованими нігтиками витягнуть мене (бо тої ж миті я побачу світ за межами нашого крихітного целофанового раю), та, водночас, мене лякала та хвилина (адже я знала: та мить буде однією з останніх).
І ось вкотре рука запхала довгі тонкі пальці до нашого целофанового раю… Я тоді саме дрімала й того, що трапилося далі зовсім не сподівалася. Та так уже є у житті, що саме найважливіше приходить несподівано…
Так от, ті два пальці взяли мене, хоч не я лежала на самому верху… Вишмаркавши об мене носа, усю в шмарклях (певне, повних мікробів грипу) з огидою викинули мене у відро для сміття. За ту мить я й не встигла роздивитися світ поза межами нашого целофанового раю. А отямившись у відрі, я лежала і кляла долю за те, що, на відміну від людей, не дає серветкам рук – обтертися від тих шмарклів.
Поруч мене лежала скляна пляшка з-під пива, стара, вже непридатна платівка класики, використана ручка й ціла купа різних папірців. Першою тихо заговорила до мене ручка (їй просто треба було виговоритися) і вона розповіла мені про те, що почуває списана ручка, яку викидають у смітник. А почуває вона щось подібне до старого немічного собаки, який вже не здатен прислужитися для дому і якого ґазда виганяє на вулицю. Сама не знаю, чому я одразу подружилася зі списаною ручкою?.. Може тому, що вона мріяла про те, що нею хтось напише сумний вірш, а я колись мріяла бути аркушем паперу, на якому хтось хоча б щось ліричне напише…
Ми зі списаною ручкою довго ще лежали й гомоніли про те, що нашим мріям, видно, не судилося збутися. Під нами у відрі дрімала стара, подряпана та зранена платівка класики, яка була дуже сердита й нагримала на нас, щоби ми вкінці-кінців замовкли, адже ми всього лише неживі предмети, викинуті у смітник. Після тих слів старої платівки, ми з ручкою обидві одночасно зітхнули, списана ручка згадала про те, що більше не напише жодного слова, я згадала про те, що на мені засохли шмарклі… І ми обидві замовкли. А далі я, тихенько лежачи, думала, що якби я була живою істотою, зокрема однією з тих людей, то у мене були б зелені очі. Напевно зелені. І ще я любила б недоспілі яблука. І ніколи не викидала б списаних ручок у смітник…
Наступного ранку нас у відрі віднесли надвір, розвели вогонь: страшне, могутнє полум’я з тисячами вогняних горлянок і вкинули туди. Я нічого не відчула, а лиш апатійно-приречено помітила як миттєво спалахнуло все моє паперове зелене тіло. За ту мить я уся згоріла й думала лише про те, що якби була живою істотою, зокрема однією з тих людей, то, мабуть, мені б зараз дуже боліло.
– І, мабуть, – подумала я, – боліло би більше всередині, ніж зовні.
А вогонь усе горів і горів, доки нарешті не охопив усі предмети, що ще день тому населяли відро для сміття. Моє зелене паперове тіло за мить зникало до тла. Адже і сама я була миттєвою… Й останнім, про що я ще встигла подумати було таке: “Недобре – коли ти миттєвий, мов серветка. Але, все-таки, добре, коли, мов вона, умієш згоріти легко.”
- +3
- 22 березня 2010, 13:29
- 2+2
Між світами
В такий ранок і сон невідомо як минає, за виразом — ніби рукою зніма!
Таке враження, ніби очі крізь повіки відчувають, ЩО робиться навколо. І, повідавши про цікаве оточення мозок, заспокоюються, поки підсвідомість бемкає і верещить, змушуючи тебе прокинутись.
Навколо — тиша й спокій. Аж за мить приходить розуміння, що саме довкруг не так, як завжди…
Такі ранки трапляються лише влітку після нічної грози, чи посеред зими в хрипкий мороз. І тільки коли на небі ані хмаринки, коли повітря таке чисте і прозоре, що радіус колозору збільшується то на декілька кілометрів, а то й на цілий десяток.
Але в момент пробудження думки ой як далеко від бажання зазирнути за обрій. Зараз лише чудуєшся тим дивним видивом…
Яскраві промені (неначе, тобі, лазери!) врізаються в кімнату і, розбившись об протилежну вікнові стіну, стікають гладеньким водоспадом, просочуються у щілини в шпалерах, заповнюють кутки та застигають на підлозі теплою тонкою кригою.
Цілу ніч, не покладаючи рук (???), мороз креслив на вікнах мереживі візерунки, ліпив тендітні витинанки на голе скло, а на останок вкривав мерехтливим шаром. І як, через оце густе плетиво, пробираються сонячні зайчики — неуявимо! Відскакуючи від вікон проїжджаючих мимо автівок та автобусів, вони неначе знаходять бачений лише їм портал в морозяному витворі та опиняються в цій кімнаті. Тут таки починається дикий вигравний танець по стінах, стелі, шафі, іграшках… Ті зайчики раз по раз натикаються одне на одного; розбігаються в різні кутки, обирають спільну траєкторію або ж, неначе закохані, що шукалися всеньке життя, завмирають на місці парами, злившись у ніжному (чи палкому?) притиску губ.
Знаходячись у ліжку і споглядаючи цей казковий мотив, що розіграно лише одному глядачеві, забуваєш, що маєш дихати… І коли легені нарешті починають конвульсивно ковтати молекули кисню — видиво завершено.
Саме в такий момент, десь із глибин підсвідомости, виринає думка, що для переселення в казку потрібно так мало — лише перестати дихати :)!
Таке враження, ніби очі крізь повіки відчувають, ЩО робиться навколо. І, повідавши про цікаве оточення мозок, заспокоюються, поки підсвідомість бемкає і верещить, змушуючи тебе прокинутись.
Навколо — тиша й спокій. Аж за мить приходить розуміння, що саме довкруг не так, як завжди…
Такі ранки трапляються лише влітку після нічної грози, чи посеред зими в хрипкий мороз. І тільки коли на небі ані хмаринки, коли повітря таке чисте і прозоре, що радіус колозору збільшується то на декілька кілометрів, а то й на цілий десяток.
Але в момент пробудження думки ой як далеко від бажання зазирнути за обрій. Зараз лише чудуєшся тим дивним видивом…
Яскраві промені (неначе, тобі, лазери!) врізаються в кімнату і, розбившись об протилежну вікнові стіну, стікають гладеньким водоспадом, просочуються у щілини в шпалерах, заповнюють кутки та застигають на підлозі теплою тонкою кригою.
Цілу ніч, не покладаючи рук (???), мороз креслив на вікнах мереживі візерунки, ліпив тендітні витинанки на голе скло, а на останок вкривав мерехтливим шаром. І як, через оце густе плетиво, пробираються сонячні зайчики — неуявимо! Відскакуючи від вікон проїжджаючих мимо автівок та автобусів, вони неначе знаходять бачений лише їм портал в морозяному витворі та опиняються в цій кімнаті. Тут таки починається дикий вигравний танець по стінах, стелі, шафі, іграшках… Ті зайчики раз по раз натикаються одне на одного; розбігаються в різні кутки, обирають спільну траєкторію або ж, неначе закохані, що шукалися всеньке життя, завмирають на місці парами, злившись у ніжному (чи палкому?) притиску губ.
Знаходячись у ліжку і споглядаючи цей казковий мотив, що розіграно лише одному глядачеві, забуваєш, що маєш дихати… І коли легені нарешті починають конвульсивно ковтати молекули кисню — видиво завершено.
Саме в такий момент, десь із глибин підсвідомости, виринає думка, що для переселення в казку потрібно так мало — лише перестати дихати :)!
- +1
- 22 березня 2010, 09:16
- коментувати
Будинок араба
Ненабридливий плач дівчинки
переслідує кожного в будинку араба
який мені приснився
відчуття присутності його жінки
що поруч з дівчинкою
таємничо її виховує, нечутно,
але дівчинка плаче
будинок плете мотуззя через чужого
динаміками розташованими невідомо де
все з дерева
наче дерев'яне офісне приміщення
я спостерігав в щілину як він
сильний з трохи чорними повіками чоловік
лежав на куцому ліжку
вкритий жорсткою ковдрою
і дивився телевізор
щілина рипнула — він побачив мене
«кожному буде в цьому будинку
місце для ночівлі»
«я це… я знайомий тьоті Маріни
вона сестра........»
важка пляшка перервала ці пояснення
гупнувши об дерево
величезний стіл
для обміну привітаннями і дружніми поцілунками…
десь там в дальніх кімнатах
жінка що вкладає дитину спати
переслідує кожного в будинку араба
який мені приснився
відчуття присутності його жінки
що поруч з дівчинкою
таємничо її виховує, нечутно,
але дівчинка плаче
будинок плете мотуззя через чужого
динаміками розташованими невідомо де
все з дерева
наче дерев'яне офісне приміщення
я спостерігав в щілину як він
сильний з трохи чорними повіками чоловік
лежав на куцому ліжку
вкритий жорсткою ковдрою
і дивився телевізор
щілина рипнула — він побачив мене
«кожному буде в цьому будинку
місце для ночівлі»
«я це… я знайомий тьоті Маріни
вона сестра........»
важка пляшка перервала ці пояснення
гупнувши об дерево
величезний стіл
для обміну привітаннями і дружніми поцілунками…
десь там в дальніх кімнатах
жінка що вкладає дитину спати
- +3
- 20 березня 2010, 23:18
- 4+4
Прямий ефір
- salatolive → Ndoto Kidogo 2 в Поезія
- salatolive → Оновлення сайту 2 в Блог им. admin
- salatolive → шидьовра знову: заціняй, хлопи 3 в Поезія
- Psiheya → Метеориты 2 в Блоґ ім. Dyshleva
- Staryuk → урбаністичне 1 в Поезія
- anatolkukula → Лампочки 1 в Блог им. Usetobo
- Dyshleva → Розмова 1 в Блог им. Usetobo
- yur3 → ...це Я... 5 в Поезія
- indian_summer → 15:43 5 в Блоґ ім. zeleno4ervona
- const07 → --- 1 в Поезія
- TattiToo → даже птицы 2 в Блоґ ім. TattiToo
- const07 → *** 1 в Блоґ ім. Nightfall
- const07 → --- 1 в Поезія
- salatolive → шидьовра 1 в Поезія
- TattiToo → 00:57 1 в Блоґ ім. zeleno4ervona
Блоґи
- 83.78Поезія
- 48.51Проза
- 46.05Мистецькі фото
- 36.12Моя улюблена поезія
- 23.00Красавчік!
- 17.51Картини/ілюстрації
- 16.98Рідне Місто
- 12.18Публіцистика
- 12.09Смайли
- 11.50Речі, які мене вразили
