Warning: mb_substr() expects parameter 2 to be long, string given in /home/slonykk/domains/slonyk.com/public_html/classes/hooks/HookAdminlogs.class.php on line 41
На сайті «Українські тижні» Мак-Дональдз проводить конкурс, серед інших номінацій — і музика. Проголосуйте за пісню Коки Черкаського, будь ласка! Пісня виконується у живому форматі «джему» з гуртом «Артіш», без репетицій.
Текст пісні:
Дивна любов
Сам не знаю, як тебе знайшов
І дивну цю любов.
Ти прийшла, неначе з моїх снів-
Я так тебе хотів!
Я тебе у мріях малював,
Мон шер, май свііт, май лав,
А ти ж ввірвалась у моє життя — І немає вороття!
Ти мовчиш, а я ж тебе люблю,
Хоч в тебе серце з кришталю!
Мені заздрить кожен супермен:
Тіло твоє виліпив Роден.
А ти ж мені не кажеш «так» чи «ні»,
Ну які вже тут пісні?
А ти ж із мене висмокчеш всю кров:
От така «любов»!
Закінчились вже сухарі,
які лежали в плетеному кошику,
а кошик лежав на холодильнику.
Прийшов час яблучного пирога,
маленького, запліснявілого кусника,
синьо-зеленого, як діатомові водорості, що десь собі плавають.
Пліснява не повністю покрила його — середину можна і з'їсти,
хоча і страшно наїстися плісняви
після перегляду каналу Discovery,
але їсти більше нІчого.
От і все — пирога нема,
лишились лиш синьо-зелені кавалочки,
синьо-зелені, як діатомові водорості, кавалки
і кава.
А зранку тест Люшера сказав,
що мені бракує сексу.
Пішов він в сраку,
той неповний тест Люшера вконтакті!
Мені бракує кефіру 'Молокія'
із жирністю один відсоток,
по який лінь йти в магазин.
Ха! Сексу…
Сексу бракує отому ексгібіціоністу
в кущах під будинком,
а мені бракує кефіру.
… чи сексу?..
А краще наїмся вівсянки
і вип'ю шосту чашку кави,
і піду спати,
і тішитись снами.
Чому я не можу любити пташку
що злітатиме своєю пливкою сіриною
до мене з величного дуба?
чому не можна
чому це дико?
я змушений любити жопу, виходить
любити сіськи, піськи, секс
дрочити, їбати, давати, брати —
вся любов моя, виходить, така
полечу, кажу, кудись на острів потім,
щоб не було нікого,
будувати фортецю з дерева, човни, сіяти пшеницю,
але спочатку все одно
шукатиму жінку,
адже, думалось колись, так добре —
беріг, звуки волі і мінєт.
По світу в безвиході сотні жінок зараз
в підвалах замкнені під краплями води і стелею
з хуя наче з ложечки причащаються
та ще більше тих
які про це мріють
з ложечки причащаючись.
… Не знаю, хто я зараз…
Не знаю, ким була колись і якою колись буду…
Впевнено знаю лиш одне: у котромусь зі своїх минулих життів я булa… серветкою. Такою зеленою, м’якою і пахучою серветкою. Зеленою була, немов юне яблуко, яке ще не встигло дозріти у червоне і в якому ще не встиг поселитися жоден черв’ячок. І пахнула я тим же зеленим яблуком. Щоправда, мені самій власний запах не дуже подобався, адже нечасто буваєш вдоволений собою. Я б краще воліла мати запах старої втомленої книги із жовтими подертими сторінками чи запах соснового лісу після дощу. Однак, все ж, пахнула я саме юним яблуком і лежала собі у старій лакованій шухляді з червоного дерева, в упаковці, поряд з іншими (ідентичними мені) зеленими, м’якими й пахучими серветками. Та целофанова упаковка, в якій ми тісненько лежали упродовж усього нашого існування марилася нам справжнім целофановим раєм. Може трохи тісним, зате рідним. Час від часу нас – серветок – ставало все менше і менше, адже чиясь рука з довгими тонкими пальцями при кожній потребі брала по одній із нас. Я з нетерпінням чекала миті, коли два акуратні пальці з налакованими нігтиками витягнуть мене (бо тої ж миті я побачу світ за межами нашого крихітного целофанового раю), та, водночас, мене лякала та хвилина (адже я знала: та мить буде однією з останніх).
І ось вкотре рука запхала довгі тонкі пальці до нашого целофанового раю… Я тоді саме дрімала й того, що трапилося далі зовсім не сподівалася. Та так уже є у житті, що саме найважливіше приходить несподівано…
Так от, ті два пальці взяли мене, хоч не я лежала на самому верху… Вишмаркавши об мене носа, усю в шмарклях (певне, повних мікробів грипу) з огидою викинули мене у відро для сміття. За ту мить я й не встигла роздивитися світ поза межами нашого целофанового раю. А отямившись у відрі, я лежала і кляла долю за те, що, на відміну від людей, не дає серветкам рук – обтертися від тих шмарклів.
Поруч мене лежала скляна пляшка з-під пива, стара, вже непридатна платівка класики, використана ручка й ціла купа різних папірців. Першою тихо заговорила до мене ручка (їй просто треба було виговоритися) і вона розповіла мені про те, що почуває списана ручка, яку викидають у смітник. А почуває вона щось подібне до старого немічного собаки, який вже не здатен прислужитися для дому і якого ґазда виганяє на вулицю. Сама не знаю, чому я одразу подружилася зі списаною ручкою?.. Може тому, що вона мріяла про те, що нею хтось напише сумний вірш, а я колись мріяла бути аркушем паперу, на якому хтось хоча б щось ліричне напише…
Ми зі списаною ручкою довго ще лежали й гомоніли про те, що нашим мріям, видно, не судилося збутися. Під нами у відрі дрімала стара, подряпана та зранена платівка класики, яка була дуже сердита й нагримала на нас, щоби ми вкінці-кінців замовкли, адже ми всього лише неживі предмети, викинуті у смітник. Після тих слів старої платівки, ми з ручкою обидві одночасно зітхнули, списана ручка згадала про те, що більше не напише жодного слова, я згадала про те, що на мені засохли шмарклі… І ми обидві замовкли. А далі я, тихенько лежачи, думала, що якби я була живою істотою, зокрема однією з тих людей, то у мене були б зелені очі. Напевно зелені. І ще я любила б недоспілі яблука. І ніколи не викидала б списаних ручок у смітник…
Наступного ранку нас у відрі віднесли надвір, розвели вогонь: страшне, могутнє полум’я з тисячами вогняних горлянок і вкинули туди. Я нічого не відчула, а лиш апатійно-приречено помітила як миттєво спалахнуло все моє паперове зелене тіло. За ту мить я уся згоріла й думала лише про те, що якби була живою істотою, зокрема однією з тих людей, то, мабуть, мені б зараз дуже боліло.
– І, мабуть, – подумала я, – боліло би більше всередині, ніж зовні.
А вогонь усе горів і горів, доки нарешті не охопив усі предмети, що ще день тому населяли відро для сміття. Моє зелене паперове тіло за мить зникало до тла. Адже і сама я була миттєвою… Й останнім, про що я ще встигла подумати було таке: “Недобре – коли ти миттєвий, мов серветка. Але, все-таки, добре, коли, мов вона, умієш згоріти легко.”
В такий ранок і сон невідомо як минає, за виразом — ніби рукою зніма!
Таке враження, ніби очі крізь повіки відчувають, ЩО робиться навколо. І, повідавши про цікаве оточення мозок, заспокоюються, поки підсвідомість бемкає і верещить, змушуючи тебе прокинутись.
Навколо — тиша й спокій. Аж за мить приходить розуміння, що саме довкруг не так, як завжди…
Такі ранки трапляються лише влітку після нічної грози, чи посеред зими в хрипкий мороз. І тільки коли на небі ані хмаринки, коли повітря таке чисте і прозоре, що радіус колозору збільшується то на декілька кілометрів, а то й на цілий десяток.
Але в момент пробудження думки ой як далеко від бажання зазирнути за обрій. Зараз лише чудуєшся тим дивним видивом…
Яскраві промені (неначе, тобі, лазери!) врізаються в кімнату і, розбившись об протилежну вікнові стіну, стікають гладеньким водоспадом, просочуються у щілини в шпалерах, заповнюють кутки та застигають на підлозі теплою тонкою кригою.
Цілу ніч, не покладаючи рук (???), мороз креслив на вікнах мереживі візерунки, ліпив тендітні витинанки на голе скло, а на останок вкривав мерехтливим шаром. І як, через оце густе плетиво, пробираються сонячні зайчики — неуявимо! Відскакуючи від вікон проїжджаючих мимо автівок та автобусів, вони неначе знаходять бачений лише їм портал в морозяному витворі та опиняються в цій кімнаті. Тут таки починається дикий вигравний танець по стінах, стелі, шафі, іграшках… Ті зайчики раз по раз натикаються одне на одного; розбігаються в різні кутки, обирають спільну траєкторію або ж, неначе закохані, що шукалися всеньке життя, завмирають на місці парами, злившись у ніжному (чи палкому?) притиску губ.
Знаходячись у ліжку і споглядаючи цей казковий мотив, що розіграно лише одному глядачеві, забуваєш, що маєш дихати… І коли легені нарешті починають конвульсивно ковтати молекули кисню — видиво завершено.
Саме в такий момент, десь із глибин підсвідомости, виринає думка, що для переселення в казку потрібно так мало — лише перестати дихати :)!