Warning: mb_substr() expects parameter 2 to be long, string given in /home/slonykk/domains/slonyk.com/public_html/classes/hooks/HookAdminlogs.class.php on line 41 Рожевий Слоник - творчість без рамок

(с)

Треба було легко відштовхнутися і пливти (с)
Можеш тепер розповісти, як смакує свобода.
Не прив'язуєшся, палиш спокійно листи.
Льоду не стало більше, просто материки
трохи змінили форму.
Шторму тепер не знають твої моря,
Мряки більше не чути у тебе під пальцями.
Все минає і усе залишається,
Як станції, що завжди були, але не твоїми.
Знаєш тепер ціну слів і мовчиш.
Чи ж не прекрасний цей світ, у якому
можеш торкатися води?
Не боятися вогню. Любити землю.
Дихати повітрям, щоб
перед смертю таки надихатись.
Розумієш тепер, що смерть — це таки
логічне завершення
прекрасного. Не поспішаєш жити,
Маєш усе. Пливеш.
Треба було легко відштовхнутися і пливти (с)
Тільки не було від чого відштовхуватись.

(с) — рядок з вірша Остапа Сливинського

0:57

над высоким ущельем дышать нужно глубоко,
повторять свое имя отчетливо и, желательно, вслух.
тяжелым черным углем под ногами рисуй пол
и шагай отреченно сквозь, легкая, словно пух.

в сложном пути возьми с собой только часы и тень
стань повелителем времени, секунды считай в такт.
заставь отступить сомнения, панику и мигрень —
протягивай над пустотой свой нятяжной рейхстаг.

над ущельем, как в автомобиле, — руки держи на руле
помни, метафорический руль легче теряется в темноте
почувствуй, что ты одна, обрадуйся и повзрослей —
мир под тобой проснулся, воспрянул и опустел.

986374

Червона шапочка

Шановчий читачу ти тримаєш в руках найрідкісніше та найкраще видання відомого триллеру сучасності
де зло перемогло під кричучою назвою «Справжня історія Червоного Капелюшка»…
Жила-була в одному маленькому далекому від цивілізації селі дівчинка, і жили там так старомодно, що імена
досі давали на манеру первісних людей, як в давнину гарних мисливців називали Пильне Око чи Влучний Постріл, так і
досі в цьому селі дітям давали імена, які зрозуміло описували їх самих, так от нашу героїню називали Червоний
Капелюшок. Ім`я її пов`язане було з дивною звичкою, завжди з`являтися на людях в ядучо червоному капелюсі. Сім`я у
нашої героїні була досить таки дивна, батько який майже постійно 300 днів на рік був на полюванні, хоча дичини
майже ніколи не приносив, та мати яка постійно пекла пиріжки невідомо з чого. А ще була старенька загадкова бабуся,
яка чомусь жила далеко від села, наодинці і всі жителі навколишніх сіл часто-густо ходили до неї за порадою, але як
тільки Червоний Капелюшок хотіла краще дізнатися про свою бабусю, мати казала, що нічого хорошого про ту стару
відьму сказати не може, бо сама бачила її всього декілька разів. Однак нашій героїні завжди хотілося більше
дізнатися про свою стареньку та загадкову родичку, скільки не питала вона, скільки не просила, ніхто так їй нічого
і не сказав. І от одного разу коли Червоний Капелюшок зробила чергову пакість своїй матуся, не має значення яку,
тому що, вигадувати різноманітні пакості було її талантом, матуся вирішила відправити свою дочку, яка вже і так їй
остогидла до загадкової бабусі, дорогою через ліс де могли чекати на дівчинку багато різних небезпек та захоплюючих
пригод… Напекла, зовсім не зла, але і не зовсім добра, мати пиріжків з невідомих нікому інгрідієнтів, тому що
в домі вже давно не було зовсім ні муки на тісто, ні з чого зробити начинку, і відправила нашу героїню в небезпечну
подорож до родички через старий-престарий ліс. Ліс той був настільки давній, що якби дерева вміли розмовляти, то,
мабуть, розказали ще про те, як між ними неквапливо прогулювалися динозаври, були ті дерева чорні та покручені, як
буває в всіх дивних місцях, та зовсім без листя, без єдиного листочка. І була через той ліс одна-єдина стежина, яка
постійно петляла між деревами, зовсім не йшла по прямій, незручно було йти нею, але в селі казали, що хто зійде з
цієї стежини той залишиться в лісі навіки, тому ніхто не користувався прямою дорогою, а постійно ходили колами.
Після кількох годин ходьби, наша героїня достатньо таки стомилася, а від села відійшла зовсім недалечко. Присіла
Червоний Капелюшок на пеньок, який був порослий зеленим мохом і сидіти на ньому було дуже м`якенько, та вирішила,
що якщо вона перекусить пиріжками, то бабуся зовсім не образиться, витягнула дівчинка кілька різнокольорових
пиріжків з своєї сумки в синю клітину (спитаєте чому різнокольорових, та тому, що вони були спечені з невідомих
інгрідієнтів) і почала їсти. Поснідавши, тому що, вдома її зазвичай до захлду сонця не годували, та посідівши трохи
та такому м`якому мосі, вирішила наша героїня зійти зі стежки та піти навпростець, чого дарма час гаяти, петляти
між деревами коли і так все зрозуміло, і видно куди йти. Вирушила вона далі, після декількох годин ходьби, вийшла
Червоний Капелюшок на галявинку, гарну таку, яка дуже сильно контрастувала з навколишнім чорним лісом. Зелена
травичка, джерело біля одного з країв галявини ну і всі риси, які притаманні саме таким галявинам. Тут щось
поворхнулося на іншому краї галявини, дівчина притихла, тільки тепер їй стало моторошно, що може ховатися там,
в тих дивних і таких неприродних, ніби пластилінових, кущах… Вона навіть не встигла злякатися, коли одразу за
звуком з`явився кінь, чи то була кобила, зараз вже не відомо, дивної краси, чимось схожий на стандартного
єдинорога, тільки без рога. Червоний Капелюшок вийшла назустріч цьому дивовижному створіння, і тільки підійшовши
ближче, роздивилася що та конина жує в роті маленького пушнастого зайчика, злякавшись дівчина хотіла втекти, однак
вже було пізно, тварюка її помітила, наша героїня, в цей момент піддалася паніці і почала голосно кричати, та так
що аж дерева навколо загули. Тут нізвідки вискочив, страшенний, волохатий вовк, він був дуже великий разів у п`ять
більший за звичайних вовків, очі його горіли полум`ям, а на шерсті тут і там були великі клубки пожовклої трави та
багнюки, щей на додачу в нього страшенно смерділо з пащеки, так, що більше ніде в світі не почити такого страшного
смороду. Вже коротеньке життя нашої героїні, а було їй всьго 19 пролетіло, в неї перед очима, швидко це відбулося,
бо спогадів у Червоного Капелюшка було катма… Отже, вискочив той вовк на галявину і здавався там зовсім чужим,
ніби домальованим, пробіг між дівчинкою та конем який швидко наближався, став на задні лапи, закривши собою сонячне
проміння, передніми підхопив коня і вкинув собі у пашеку, ковтнув не жувавши. Потім повернувся до нашої героїні,
підхопив її і запхав собі під праву переднб лапу, в ліву взяв її сумку-кравчучку та діловито пішов по лісу,
колупаючись час від часу в зубав і голосно відригувати. Під час цієї прогулянки наша героїня декілька разів
втрачала свідомість і оклигала тільки тоді, коли хтось плеснув їй холодної води в обличчя. Відкривши очі дівчина
побачила перед собою древнє створіння, істоту яка мала померти ще декілька стоіть років тому, свою бабусю, вона її
одразу пізнала, бо чула як її описували односельчани, а повернувши голову вліво побачила вовка, який сидів і гриз
величезну кістку, мабуть і у слонів кістки менші, подумала героїня. А що сталося далі? Далі стало зрозуміло, що
бубуся нашої героїні досить непогано обізнана в магії, а той страшенний вовк, це її маленький песик, який одного
разу, під час досліду, відбив з каструльки чарівного зілля для відлякування тарганів. Залишилася Червоний Капелюшок
жити в бабусі, з часом перейнявши всі її вміння, тому що, повертатися додому їй не хотілося… Отак і закінчується
наша повість, а кому цього не досить, той цілком може вигадати, як жили дивні родичі глибоко в лісі і годували
зачарованого вовка чарівними конями…

Він сидів і дивися в небо

Він сидів і дивився в небо… Центр такого старого міста здавався йому аж занадто сучасним. Нічого старого
в цьому місці не лишилося, та й центром це місце можна вважати тільки відносно. Весь дух цього міста, всю його
атмосферу вивезли на сувніри всюдисющі туристи. Мабуть, так воно і було, годинник показував далеко за північ.
Незважаючи на це туди-сюди проходили закохані парочки та поодинокі групки туристів. Він сидів самотньо на лаві і
курив одну цигарку за іншою. Чому? Не міг сказати навіть сам собі, не те що пояснити комусь іншому… Де ж та
атмосфера, де її шукати? Здається таке просте питання заводило його в глухий кут, він встав та пішов, пішов просто
прямо, без певної мети та фінішної прямої якої мав досягнути. Йшов повільно, його нічого не квапило. Мабіть дивно
було бачити цієї ночі молодого хлопця який сам брів порожніми вулицями міста далеко від людних місць. З кожним
наступним кроком приходило розуміння, що серце міста для кожного своє, для кожного воно знаходиться в різному
місці, в тому, де залишилися найяскравіші спогади, найкращі…
Центральна частина залишилася далеко позаду коли він почув далекий звук такий нетиповий для спального
району великого міста. Пішов на звук, кожного наступного метру цей дивний звук все підсилювався і підсилювався,
підійшовши зовсім близько вдалося визначити що цей звук це був саксофон. На балконі четвертого поверху звичайної
девятиповерхівки стояв чоловік років 65 і спокійно, тільки для себе награвав якусь журливу мелодію. Він стояв
піднявши голову догори, насолоджувався такою дивною але прекрасною мелодією. Він присів на бордюр якраз навпроти
балкону, знову закурив та просто слухав. Саксофоніст помітив його, однак грати не перестав. Саме в цей момент він
зрозумів, ось він його серце міста, його особисте серце міста, яке знає тільки він, і яке залишиться з ним
назавжди.
Чомусь людині яка зажди була самотня та ніколи не потребувала мати когось біля себе, людина якій добре було
на самоті, зрозуміла просту істину, в нього немає тієї яка б могла просто сидіти на бордюрі біля нього і
насолоджуватися цією мулодією разом з ним, просто насолоджуватися, немає тієї яка б могла просто мовчати і вже цим
демонструвати свою любов, свою вірність, свою важливість в його житті. Чому це стало таким таким зрозумілим? Тільки
зараз він помітив на тому самому балконі жінку, вона сиділа в кріслі біля чоловіка, закутана в картату ковдру та
мовчки насолоджувалася музикою, яка була створена для неї. Чоловік закінчив грати, взяв в одну руку свій саксофон,
іншою допоміг підвестися з крісла дружині, та мовчки зайшов до квартири, залишивши по собі тихе шелестіння чогось
невідомого в грудях та тишу нічного міста.
А де подівся він? Він так і залишився сидіти на бордюрі, дивитися в небо, палити та думати про своє
самотнє існування в цьому майже мільйонному місті, цій країні та на цій планеті вцілому…

Дощ

Вона сиділа біля вікна… Надворі було вже досить холодно що б просто гуляти, та ще недостатьньо холодно щоб бігати під лабатим снігом та ловити сніжинки. Надворі була осінь, саме така осінь, про яку написано стільки книг та складено стільки пісень, жовте, сухе листя вітер носив по асфальтованому дворі багатоповерхівки, клени у її дворі були майже голі, тільки декілька поодиноких листків висіли на самому вершечку. Вона дивилася на
хаотичний політ листя в повітрі та сумувала і раділа одночасно. Вона скучила, скучила за тим, хто одним своїм доторком, одним ніжним поцілунком, одними обіймами доводив їй свою любов. Вони бачилися зовсім недавно, непойшло і тижня, однак їй здавалося що пройшли роки… Але нічого, зовсім скоро, всього за декілька годин він постукає у її
двері, і вона, обійме його і почне цілувати, почне цілувати прямо з порога, навіть не даючи роздягнутися, не даючи зняти капці, а коли він все таки вирветься і роздягнеться, то візбме її на руки і віднесе на ліжко, де зможе обіймати і цілувати скільки захоче. А зранку, вдосвіта, він одягнеться і піде геть, піде геть тільки для того, щоб потім, всього через декілька днів і ночей, після заходу сонця, як завжди, повернутися до неї, щоб знову обіймати і цілувати її, щоб дарувати їй щастя, та отримувати частинку щастя самому.
Вона сиділа біля вікна, надворі була осінь, почувся легенький стукіт в шибку, надворі йшов справжній осінній дощ, він йшов до неї, він був вже зовсім близько…

---

Вечір лежить недоторканий.
Пульс затих недослуханий.
Світ захлинувся вівторками
З їх нервовими рухами.
Ми прокидаємось в середу
Заздалегідь забутими.
Бути нам чи попереду
Все, як завжди, заплутано?
Двері мої мовчань твоїх,
Твоїх появ мости мої.
Норма тебе в мені, як на гріх,
Не досягла допустимої.
Зникнень твоїх мої атоми,
Сил твоїх моя безпомічність.
Скільки мене рятуватимуть
Пальців твоїх мої поручні?
Скільки мине ще осеней,
Іскор, фобій і жеребів?
З ким не була б я, досі
Мої вірші про тебе.

Рукописи не горят?

Я возвращаю по протоколу Киотскому
Все ваши буквы, слова, предложения разные.
И непременно, сплошные закосы под Бродского —
Эти злокачественные, опасно-заразные.

Можете не аплодировать, вас ли касается? —
И продолжайте мурыжить затертые клавиши.
От напряженья под мышками конденсация,
Благоволение литературой правящим.

Мода проходит. Оставьте в покое рептилии
Стихосложения, пафосного с намеками.
Вы заразились. Случайно наверно простыли ли
Вашу поэзию всю уложили на мокрое.

Наверняка я сейчас поступаю по глупому,
Разве сравнится мое возмущенье с поэзией?
Все, что знакомо мне: пустоголово-клубное…
Девочкам нравится, значит на стенку повесь ее:

… Он уходил. Пустота обрывалась под пятками.
Слезы и сопли. И дым сигареты, и прочее.
Рвать и метать, и зубами скрипеть. И лопатками
Крылья вычухивать из-под косухи, и прочь ее,

Эту свободу желаний и сумасшествия,
Пить и курить! Только личные предвкушения —
Мчаться за край, разбиваться о стену, блаженствовать…
Вот оно, на ладонь индивидокрушение.

Личное горе — ушел ли, ушла — вот поэзия,
Соль на ушах, ветер в рожу — вот тема для вечного.
Вырвали сердце, печенку и вены порезали…
Ну а когда все записано — пробуйте в печь ее

Полночь проваливает из квартиры...

***
Полночь проваливает из квартиры
Тихо, как вор.
Как собирается что-нибудь тырить.
Лета ковёр
Мягко спускается на абрикосы:
Вдосталь тепла.
Полночь проваливается в россыпь
Вишен.
Мой план —
Нежно тебя обнимаю за плечи, — Своды не ждут…
Видеть, где начинается Млечный — Можно лишь тут.

---

У цьому спекотному місті
Мені набридає відстань
Так тісно, що коло помалу
Стає замкненим овалом
Синоптики Правобережжя
Радять відчути безмежжя
У межах. Чому про грози
замовчують кляті прогнози?
Повені тут, на броді,
Властиві моїй природі
Повня посеред бурі
Властива моїй натурі
Сколихни цю тиху засуху
Поклич — нехай стане духу
І некучеряве дівчисько
Приїде до тебе.