Deprecated: Assigning the return value of new by reference is deprecated in /home/slonykk/domains/slonyk.com/public_html/classes/lib/external/DbSimple/Generic.php on line 113 Deprecated: Assigning the return value of new by reference is deprecated in /home/slonykk/domains/slonyk.com/public_html/classes/lib/external/DbSimple/Generic.php on line 133 Deprecated: Assigning the return value of new by reference is deprecated in /home/slonykk/domains/slonyk.com/public_html/classes/lib/external/DbSimple/Mysql.php on line 70 Warning: mb_substr() expects parameter 2 to be long, string given in /home/slonykk/domains/slonyk.com/public_html/classes/hooks/HookAdminlogs.class.php on line 41 Критика / Рожевий Слоник - творчість без рамок
Рейтинг
+6.71
голосів:
4
avatar

Критика  

Послание к новоприбывшим

Ребята, прекратите писать хуйню немедленно.

На межі перемінних сезонів



Оксана Васьків. Собаки святого Бернара: Збірка поезій. – К.: Смолоскип, 2010. – 80 с. (Лауреати «Смолоскипа»).

Молода поетка зі Львова Оксана Васьків (за фахом – дизайнер та художник-графік) є координатором літературного об’єднання «Західний Фронт Молодої Поезії», організатором і учасником мистецьких акцій ( власне, на одній з них (м. Тернопіль, 2008) я вперше почула вірші пані Оксани).
«Затишний, елегійний, із легким і симпатичним модерністським флером – поетичний світ Оксани Васьків» – пише у передмові Анатолій Дністровий. І справді. Ця прониклива поезія – ще й компроміс між традиційною та експериментальною естетикою. Тут присутні почуттєвість без фальшу, вишуканість без претензійності, пафос без вимученої патріотичної риторики. Вірші поетки живі й хвилюючі, напевно ще й тому, що акумулюють ніжні й лицарські відчуття кращої частини покоління двотисячників, покоління, що виросло за незалежної держави.
«Про початок доби сповіщає годинник із ратуші // І дзвіниця костьолу нанизує зорі на шпиль»: домінуючий мотив збірки – щира апологія Львова. Помітно, що Львів для пані Оксани – тема заповідна і на більшості віршів лежить відбиток львівського шарму. Їй вдається нелукаво й відкрито вловити й передати справжність атмосфери рідного міста, особливого тим, що аромат місцевого колориту настояний на західноєвропейських впливах: «Серед цих барокових мережив, // Серед цих сецесійних тенет… Серед цих таємничих позначень, // Серед цих ренесансових стін… Серед цих еклектичних консолів // І надщерблених каріатид… Чи помітив хто-небуть відлюдне // Місце в місиві стилів століть (підкреслення моє – Т. Д.), // Де, розклавши старенький етюдник, // Одинокий художник стоїть?». Урбаністичні картини-замальовки насичені метафорами, до яких треба звикати, в які треба вслухатися, вдивлятися, вживатись. Численні лапідарні образи міста, архітектурні пейзажі-роздуми, найбуденніші ландшафти – все це надихано щирим і вільним від зайвої риторики мистецьким поглядом. Ось, наприклад, якими точними, і в той же час, незвичними штрихами поетична уява і фантазія авторки прагне спіймати живу мить, відтворити деталі в їх незахапаній, незайманій свіжості: «Сутінки міста – солодкі фіалки у цукрі… Міддю розлитою зрошує вечір вулиці… Жовто розчинено мокрі балкони // В оковах бузкових… дотикаються швами колії різноколірні площі-клаптики жменя ґотики жменя голубів в гостроверхім повітрі Кракова… Крайлезо обрію розтяло серпень // На тілі неба багряніють шрами… надвечірнє повітря густе, // наче липовий чай, // розчиняє в собі // рафінад промислових околиць».
Як доводить аналіз лірики О. Васьків, вона є поетом інтровертного типу, бо через свою поезію розкриває власне єство, простежує й фіксує найтонші нюанси несилуваного, рухливого, пульсуючого, у проблисках і рефлексіях настрою і/або стану на рівні підсвідомого: «Є слова, котрі можна казати лише уві сні, // Для буденних розмов їхні смисли занадто прозорі, // У мовчання пірнаю… Кожен з нас у собі, я собі це постійно повторюю» – поетичні зізнання поетки вельми красномовні!
Тексти віршів збагачені звуковими алітераціями, котрі, в свою чергу, викликають незвичні асоціації: «босоніж-спросоння-дорослими-осторонь-просторі». Фонетичні зв’Язки (мені простіше сказати – інструментовка) підкреслюють внутрішні зв’язкИ речей намальованих: «Ґострі вилиці вулиць, ціловані ніччю… Незнайома й крихка кольориста кераміка моря… Синім снігом застелить // Сьогоднішній шлях…
Оксана Васьків – романтичний філософ ( «переміна сезонів завжди означає межу… є скелі теплі й пласкі, і кожна має свою безодню… Від розмови про вічність сьогодні, мабуть, не втекти… Промовчу запитання – а що таке відстань?) і що найпривабливіше – іронічний: «рослини, пахощі, звуки, буття поруч-обіруч, пилюеа врешті-решт, всі ці подряпини та комарині укуси, котрі прийнято називати літом… Поки стежки, наче змії, пірнають у верес, // Вересень чинний хіба що лишень на папері… ця купальська ніч занадто довга, щоб шукати цвіт папороті».
Я прочитала збірку поезій Оксани Васьків із почуттям художньої радості. Її інтимність, котра перехоплює дух, динаміка й рух мислення, і водночас, стислість вислову, природні й, головне, сучасні. Шлях пізнання й самопізнання – це, насамперед, шлях високої відповідальності душі. Він є найтяжчім, але найнеобхіднішим для обдарованих натур, котрі переймаються проблемами пошуку сенсу творчості та мріють про ориґінальність і досконалість своєї поетичної манери.
На стінах – таємні позначення
Кириличних літер відсутність
З побачень усіх непобачених
Снується найближче майбутнє
А поки – цитуємо з пам’яті
Теперішніх класиків фрази
І сходять над вікнами кам’яниць
Зірки зі століттями разом.

З іншого боку дзеркала



Олена Чернінька, Юлія Чернінька. Моя остання надія, або Хутір розбещених душ. – Львів: ЛА «Піраміда», 2010. – 228 с.
Книга, про яку йдеться, вийшла в одному з найактивніших і найуспішніших видавництв регіону. Роман – прозовий дебют молодих львівських письменниць (чарівні панянки – рідні сестри). Композиція книги – шість глав гармонійно обрамлено коротким прологом та напівсторінковим епілогом. Сюжет складено з численних життєвих історій, котрі відбуваються «у старовинному та безсоромно красивому місті Л.». Вони, ці окремішні історії, між собою переплетені, бо пов’язані спільними подіями і героями, котрих у книзі чималенько. Персонажі підкреслено карикатурні, але комізму, як такого, читач не відчуває, скоріше – огиду й обурення від споглядання зворотного боку життя «у «старовинному та невимушено красивому місті Л.». Це споглядання нам дискомфортне, зручно і звично робити вигляд, що все «тіп-топ»!
Два героя з, так би мовити, протилежного, позитивного табору, виконують концептивну гуманістичну функцію противаги чисельному негативу: «… літній чоловік відклав олівець та озирнувся довкола. Мефодій, а зрештою просто Фодик, сидів у літній кав’ярні «Казки Великого Відня» й обмірковував тему сьогоднішніх роздумів, що їх переносив на папір. Його мрії, на думку пересічного слухача, здались би не просто утопічними, а божевільними. Проте це були його мрії, і Фодик поставив собі за мету будь-якими шляхами втілити їх у життя, створити свій світ». Що ж то були за мрії? Віднайшовши шлях у паралельний світ, Мефодій узяв на себе роль новітнього Харона. Проте на відміну від свого міфологічного попередника, він сам вибирає жертви, й оцінюючи їх земні «діла», виносить звинувачувальний вердикт – подорож на хутір Х.: «Фодик прийняв рішення взяти на себе роль чистильника та карателя, розгрібаючи лайно, що накопичилось у душах людей. Його, можливо, нелюдська, ритуальна, майже стерильна жорстокість набирала обертів та полягала у визнанні пересічними жителями міста Л. своєї вини за спільництво, лицемірство, бездуховність». Додам до цього переліку вбивство, зраду, перелюб…
Що то за загадкове місце – хутір Х.? Фантазійно-артистична уява письменниць створила проект ідеального пекла для злочинців, яким на землі не повинно бути місця: «Це інший вимір, це інший бік дзеркала… Він коло нас, і його мешканці приречені на вічне та нікчемне життя, яке здобули собі самі». Опис ритуалу зустрічі нових жителів хутора Х. нагадує буфонадний паноптикум, де панують страхітливі істоти – потворні ґноми (до слова, наявність ґномів-карликів – майже обов’язковий атрибут сучасної фентезі-літератури).
Домінік («… чоловік – молодий та гарний. Його блакитні очі були ніби із самісінького неба, бо здавались аж надто неземними») – це персонаж, котрий уособлює есхатологічно-філософське credo письменниць, які за своїм віросповіданням (судячи з тексту книги) є правдивими християнками. Тому цей образ створений на взірець ікони, молячись до якої наші душі світлішають, очищаються від суєтних думок, прагнуть спокутування й прощення. Він, Домінік, не говорить, а рече, промовляє («Бога не треба боятися. Його потрібно тільки любити… Знання – це шлях до еволюції людства… Бог – це любов. Істину знатимуть тільки обрані Богом… Релігій багато, а Бог – один»), тому насамкінець оповіді про події, що відбулись «у затишному… невимушено прекрасному місті Л.» доречно «звучить» «Реквієм» В. А. Моцарта. Остання строфа тексту нарешті відкриває таїну імені героя: Requiem aeternam dona eis, Domine –Вічний спокій даруй їм, Господи…
Фінал твору очікувано трагічний. Зграя озвірілих людей вбиває Домініка на очах майже збожеволівшего від побаченого Мефодія. Нотатки зникли: « Жодного речення. Так, ніби й не було там ніколи нічого написано… Шарпнувши зошит, він одним махом закрив його. Одиноке сиве пір’ячко вилетіло з зошита, покружляло біля нього, мов у якомусь лагідному танку, і чемно впало до ніг...» – все, що лишилося від Домініка на Землі…
Мова авторок роману невигадлива, проте надзвичайно виразна й жива. Іронічність, якою просочений текст, гадаю, теж не випадковість: « Вірші були гіршими за посередні…… стіни Будинку культури, що знали, мабуть, іще Леніна… Обраними (на ґастролі до Польщі – Т. Д.) виявлялись лише ті співачки, чий апарат працював краще – як голосовий, так і генітальний… Номери (в готелі – Т. Д.) були середньої паршивості».
«У шалено прекрасному та стародавньому місті Л.» народилась талановита книжка – майстерна стилізація у манері майданних театрів ХVІІІ-ХІХ століть та італійської commedia dell’arte, де, на мою думку, прозоро проглядається творче, ориґінальне, самостійне використання естетичного досвіду світової художньої культури. З іншого боку, я вбачаю у дебюті львівських письменниць типово нетиповий приклад національного варіанту постмодерної прози, де максимально підкреслено зовнішні характерні ознаки нашого часу – епохи безладної, втомленої, ентропійної культури, панування у мистецтві естетичної еклектики, здрібнення світоглядних релігійно-філософських уявлень про Всесвіт і наше місце у ньому.
Одним словом – «епохи загниваючого процвітання»!

Червоне вітрило поезії Мар’яни Савки



Маряна Савка. Тінь Риби. – Львів: Видавництво Старого Лева, 2010. – 64 с.

Від часу, коли в античній філософії з’явилася категорія «логос», поклоніння слову стало спокусою, котра завжди переслідує людство Збірка, про яку мова, визначає саме цю філософську категорію особистості Мар’яни Савки. Власне, саме у колі високої напруги між полюсами натури і культури і можлива її поезія, котра демонструє всі ознаки окремого, самостійного явища, чи течії (як завгодно), і механічне складання/додавання естетичних чи етичних ознак тут мало що важить.
Більшість людей нашої епохи, епохи поствавілонського абсурду, коли все перемішано: дорадянське, радянське, пострадянське, – інтимофоби, котрі бояться будь-яких контактів: фізичних, внутрішніх, душевних, для них потрібні якісь інші форми спілкування. Людство потребує уваги, найперше, до своїх проблем, і саме поезія перетворюється на терапевтичний засіб лікування психологічних травм. Поезія може згуртувати націю.
Високохудожні тексти М. Савки несуть читачеві складний і багатий смисл. Шматки необробленої реальності абсурдні, але абсурд для поетеси не мода, не декорація. Із хаосу і випадковостей раптово народжується дещо, виповнене цільності й точності, ритмічної організованості, і виникає напруга, що аж дзвенить від повноти і наповненості смислом. Це основна підвалина світовідчуття поетки, єдино можливий спосіб осмислення навколишнього світу, коли свідомість легко міняється місцем із підсвідомістю, створюючи нову реальність.
Ранки вологі й сизі пропливають ескізами,
А ти із злидотою (тою) мусиш мати до діла.
Та думки усе прибувають, із паленими візами,
І вимагають в тебе хліба, житла і тіла…
… Хто я? Здригнувшись тілом, креслиш знаки питання
Пензликом по коліні, пальцями по мольберту
І залишаєш для себе час на не-повертання,
І заклеюєш небо усередину конверта.

Утаємничена у світ настроєвих почуттів, поетка конструює особистісне бачення-мрію власного життя – жити на березі моря. Душа поетеси – у пошуках моря. Мар’яна Савка народилася на Тернопільщині, наразі проживає у Львові, звідки до моря далеченько. Але не думаю, що саме географічне марення головує у цій збірці, хоча мотивів, пов’язаних із морем у книзі доста: «сто років без моря… розсуваючи межі морів… у пошуках моря… понад морем туман, ніби збиті вершки… просто я мушля давня як море… заграва над морем паленіє як щоки від сорому… цілувались уранці // ротами солоної тиші – // як доказу близькості моря… двоє над морем // тонко світає // риба говорить».
Назва збірки висвітлюється попередніми цитатами як не спонтанна. Риба – дитя моря, і «дати рибі шлях до води» це те саме, що «дати морю вихід з пустелі, а чоловіку стежину додому… бо коли не прийме тебе берег, то море не схибить»; «Колискова», де зустрічаються «смішні острівні тубільці, що ловлять рибу в ріці...і «велика мама», що ділить «рибу під сонним сузір’ям Риб» – логічна кульмінація «рибної» теми!
У поетиці М. Савки є ще одне програмне слово – тінь. Власне, у назві збірки лексеми «тінь» і «риба» зустрічаються невипадково. В поетичному тексті фіксація часу і простору часто неможлива: вільне перетікання, перетин, де фактичну подію не відрізнити від спогаду про неї, перевтілення-переплетення програмних слів розчинені у простороні культури: «Тінь рибини лягає на карту // розсуваючи межі морів // забираючи в суші // причали // човни //і приморські базари // повні свіжих лангустів // цинамону // арабських циновок // і цікавих очей //що висмоктують сутінь // висновують сіті // для тих хто невпійманий // на одному з прилеглих світів // я вилежую тінь // розсуваючи лікті //занурюю руки в пісок // як у тісто // віднаходжу найменшого бога // із діркою // замість третього ока».
Мар’яна Савка – художньо зріла особистість. Її поетична харизма, на мою думку, – це притаманне їй усвідомлення меж свого «я», наявність власної позиції, вміння висловлюватись/виявляти життєвий і духовний досвід, зацікавленість іншими типами художньої свідомості, самообмеження заради творчого результату, за який не соромно, насамперед, перед власним сумлінням.
Поетичний погляд поетеси виявляє внутрішній зв’язок із енергією мови: «а ти б не зуміла // навіть брови підвести // бо стерпла уся // від чекання останніх слів // а Він перейде попри тебе // і мовить сестро // ану назбирай мені // сивих небесних слив».
Манера висловлювання поетеси – в основу зображення дійсності покладено почуття: пристрасть, волелюбність, насичене духовне життя і, відповідно, мова жива, емоційна, вишукана, багата на тропи, риторичні звороти. За поетикою М. Савки стоять об’єктивні реалії, життєвий і моральний досвід, психологічний матеріал, певні суспільні ідеї тощо. Вони сконцентровано являють характер образного мислення поетеси, віддзеркалюють не лише індивідуальність пера, а й національні підвалини її художнього мислення.
У поетеси метафора має смислову цінність і новизну, бо вона підкреслює нові відтінки, нові сторони, нові моменти: «стерпла уся // від чекання останніх слів // (...) сестро // ану назбирай мені // сивих небесних слив». Рух думки – це завжди смислове оновлення, що активізує читачеву здатність до асоціацій: «питиму їстиму // хліб і вино // виловлю істину // виорю дно // істина істинна // у простоті // боже // у радості // всі ми // святі».
Інтровертивна поезія – це завжди інтуїція, у чомусь аномальна, навіть патологічна. Можливо, прозріння? Прихована, але безсумнівна сповідь перед світом. А чи цікава вона пересічним співгромадянам? Гадаю, що не всім. Але в тому й річ, що так воно й повинно бути. Елітна поезія не для всіх. Вона – для еліти. Інший бік питання, що еліти залишилося у нашій державі вельми мало, майже одиниці. Шукати, хто в тому винний – не справа поетів. Їхня справа – писати, творити, створювати нові реальності, поетично перетворювати світ. Надія бути почутим – червоне вітрило Поезії.

Філософія війни



Володимир Погорецький. Шураві: Поезії. – Тернопіль: Астон, 2010. – 80 с.
«И мальчики кровавые в глазах…».
О. Пушкін

Крилатий рядок із трагедії О. Пушкіна «Борис Годунов» невипадково послужив епіграфом до моєї рецензії на збірку, про яку мова, адже поетичні візії-образи, що народжені різними поетами у різні епохи, викликали у мене схожі емоційні реакції: потрясіння!
Володимир Погорецький (родом із села Полівці, Чортківського р-ну на Тернопільщині) – поет, журналіст, видавець, головний редактор літературно-мистецького та громадсько-політичного журналу «Золота ПЕКТОРАЛЬ», живе у Чорткові, невеликому містечку на заході Подільської височини, а історично – на сході Галичини, тобто на перетині світоглядів і доль ( згадаймо, що Чортків якийсь час був обласним центром, коли Тернопіль після Другої світової лежав у руїнах). Про себе поет говорить скупо, без пафосу: «Народився, вчився, женився...». В. Погорецький – учасник бойових дій в Афганістані, кавалер ордена «За заслуги», автор і упорядник поетичних і прозових книг, зокрема, «Афганістан. Книга пам’яті. Тернопільська область» (2002), «Обпалені війною» (2009) та інших.
Як і чому народилась збірка, про яку мова? Її назва походить від «шураві» – так називали на афганській війні радянських солдат. І хоча поезії В. Погорецького навіяні не тільки цією війною, її мотив присутній майже у кожному вірші, котрих у збірці – 62. Поет щиро і щедро розкриває таємниці своєї душі, розрізаної навпіл болем та образою за змарновані роки свого життя і загиблих побратимів: «Кричать золотоокі мінарети // Руїнами священної стіни. // Не вбивці ми. Між нами є поети, // Яким гірчить присяга до війни».
Зосередженість на пережитому суттєво вплинула на лексику, образність, метафори: «Скровавлене літо над світом, як помаранч (...) у ряд шикуються гроби (...) Могили встали на диби, перекопала смерть підземні ріки…… весь світ, неначе мертвий лебідь, стоїть і споглядає власний труп». Коли не вистачає слів, поет використовує власні новотвори: «Барву неба розвидень розплів // Ув озерцях-очах, серцеквіті (...) Сонцебрів’ям над горлом криниць // Запалали оґолені душі (...) Ось хмарочолля днів Господніх (...) Он пам’ять розпустила сиві коси // І котить понадсвіттям віз» (...) У небі густих білоднів (...) Раює день собі золотовіршем» (виділення мої – Т. Д.).
Філософське мислення В. Погорецького має всі ознаки сучасного неоднозначного погляду суспільства на події афганської війни та її страшні наслідки, за котрі заплачено життями хлопців, яких ніхто не спитав, а чи вони хочуть умирати? Але у строфах читач не знайде прямих інвективних звертань до винуватців загибелі «мільйонів розхристаних душ», за поета це робить його Муза: «Страшно. А жменя іуд // Під рядна ховає проценти, // Сурми скликають на Суд, // Смерть розставляє акценти».
Наступна цитата, на мою думку, вельми характерний приклад сповідування поетом засад естетики модерну – творення художніх образів містить виразні риси сюрреалізму, тобто розщепленої реальності: «І божеволіють солдати, // Коли сміються автомати, // Шугають душі в позасвіття // Невінчані… (...) Автомати співають хором (...) Очі ненароджених синів». Кожен оксюморон, як нервовий експресивний виплеск: автомати сміються, співають, а стан божевілля – нормальний стан для солдат, які вмирають невінчані, бо ще дуже молоді! І під той регіт, а чи поховальний спів, їм ввижаються їхні сини, котрі вже ніколи не народяться. Моторошна картина!
Сакральність душебуття поета в атмосфері конкретики абсурду (адже молоде життя і смерть – речі несумісні!) змальована витонченими образами, що викликають в уяві пастелі, створені пензлем Небесного Творця, і, попри все, дарують надію зболеному серцю.
Весна всміхнулась до бджоли,
Лелеки сонце цвітом вкрили,
Воскресли стоптані могили –
Загублені хтозна- коли.

Пси не фенікси

Він ніколи не дивиться прямо в очі (ЧОМУ ТИ ТАК РОБИШ?), зграя його приймає, але він самотній, як і більшість справжніх вовків. Білі клики, божевільні та водночас рідні і ласкаві погляди що інших, змушують задуматись.
Зграя його любить, йому ж до неї абсолютно всеодно… Свої принципи, свої ідеї, постійні намагання віднайти себе справжнього…він не такий. Як зрозуміти самотнього вовка що сам себе не знає (ЯК?)?
На порожніх вулицях міста він блукає вже без такого захоплення як раніше. Страх перед іншими людьми давно зник. Довіри до них просто не існує, навіть в розумінні цього дикого звіра…
Старі будинки манять своїми темними кутками, там де просто можна відпочити, де тебе не зплутають зі звичайним бродячим псом, там, де на тебе ніхто не зверне уваги…
Якісь дивні уявлення про дику природу. Світ просто перевернувся з ніг на голову…це вже звичайний стандарт якщо хочете… Ми зграя…Зграя диких псів. Так, саме псів а не вовків, до них нам занадто далеко…до них нам не дорости…
Нас приручили склянні вітрини пластмасових магазинів, яскравих вогнів, блискучих монет і ароматами грошових купюр…Гроші ж не пахнуть, скажете ви…А ми пси…ми відчуваємо сморід протухлого міста, його лайно…і йдемо вперед, ближче до «аромату», як метелики на вогонь, і згораємо…
Пси не фенікси, вони з попелу не відродяться…лише самотні вовки, як він, живуть окремо і споглядають, як ми купаємось і ніжимось у власному болоті.

Я занадто проста

Я занадто проста.
Я людина.
На моєму столі стоять зовсім не дорогі годинники…
На моєму столі вже давно існує старенька скляна ваза і букет сухих фіолетових квітів…
Я занадто проста.
Мені не потрібно пити каву в дорогих вітринах пафосного міста,
Мені вистачає гарячого чаю на підвіконні власного дому.
Я мрію…
Нехай мої мрії коштують дешево, або не існують.
Зате вони справжні.
Я хочу мати будинок, і вирощувати на задньому подвір’ї базилік…
Я хочу забрати до себе жити рудого кота, що часто приходить пити молоко, що я наливаю для нього…от тільки б він залишився живий, щоб дізнатися як я його любитиму…
Я занадто дурна?
  • +2
  • 24 листопада 2010, 23:13
  • Ameli
  • 10+10

Наскільки швидко український іміджборд Учан досягне активності Дватиреча?

Проголосувало: 3. Утрималось: 0

З кожнем місяцем перший вітчизняний іміджборд статично дедалі активніший. Наскільки це продуктивно?
  • +1
  • 23 вересня 2010, 10:34
  • Kurka
  • 7+7

Борис Гуменюк. Та, що прибула з неба



Втеча у дитинство
Борис Гуменюк. Та, що прибула з неба: Повість. – Київ: Вид-во Сергія Пантюка, 2009. – 128 с.: іл.

Усі дорослі спочатку були дітьми, тільки мало хто з них про це пам’ятає
Антуан де Сент-Екзюпері.


Нова книга, про яку йдеться, київського письменника і нашого земляка (народився у селі Острів на Тернопільщині) Бориса Гуменюка – романтична казка. Читач, котрий добре обізнаний зі світовою літературою, зразу зрозуміє, «звідки дме вітер». Примріяти маленького принца можна тільки один раз, перший, все потому виглядатиме примаскованим запозиченням. Але Б. Гуменюк ризикує свідомо – створюючи свій варіант про дівчинку Олесю, що прибула з неба, присвячує твір пам’яті видатного французького письменника Антуана де Сент-Екзюпері.
Назва повісті – образ-перифраз навертає читача у відповідний настрій, бо прибути з неба можна тільки у казці. Проте, більше нічого казкового, окрім зачину, текст не містить. Все решта – це абсолютно земний діалог дорослого мужчини з маленькою дитиною, коли дитина ставить питання, а чоловік, шукаючи на них відповіді, дивується, як мудро влаштовано світ і як із часом багато втрачено з того, що органічно було властиве йому колись у дитинстві.
«Олеся була дивовижною дівчинкою. Причому дивовижне у ній було все. Вона дивовижно поводилась, дивовижно була зодягнута, дивовижно говорила, а думки і судження, котрі вона висловлювала, були дивовижної сили та краси». Погодитися із цим складно, бо про що дивовижне свідчить ця перша-ліпша цитата: « – Як багато цікавих речей! – захоплено говорила вона (Олеся – Т. Д.), по черзі торкаючись то старого настінного годинника з курантами, то настільної лампи з похиленим абажуром, то затиснутого книгами на етажерці дерев’яного клоуна, – я ніколи в житті не бачила таких! – Речі як речі, – відказував я, а про себе думав: мотлох. Німі свідки проминулого життя. Ніяк не зберуся позбутися їх. – Та ти що! – злякано вигукнула Олеся, так, наче прочитала мої думки, – як ти можеш так говорити про речі, які прослужили тобі стільки літ?!». Ловлю себе на думці, що схожі думки притаманні будь-якому вікові й станові душі: як, бува, кортить позбутися давно відслужілої речі, але, чомусь, рука не піднімається, бо жаль, адже з нею пов’язано дещо тільки твоє, особисте. Свідомий акцент на меблях, існуючих тепер хіба тільки в музеях, підсилює ностальгійний тон розмов із небесною принцесою. Тобто, якщо вертатися у дитинство, то у відповідному антуражі! В деталях фону присутня театральна естетика, а театр – це завжди змодельована ситуація, певна жанрова невідповідність реальності, тобто, гра. У художньому творі це відгонює штучністю.
Іван Андрусяк, репрезентуючи цю книгу, зауважив: «Не знаю, скільки мине часу, але певен, що рано чи пізно цю повість Бориса Гуменюка з розпростертими обіймами прийме наша… доросла література». Не маю нічого проти – це повість для дорослих. Наративні діалоги alter ego з Тою, що прибула з неба земні й реальні: про книги, про вірші, про птахів і людей, про метелика і мураху, вужа і змію, акваріумних рибок, про троянду і кактус, про стіл, вікно і двері, про дзеркало, яке не мало власного обличчя і ніколи не бачило себе (про дзеркало інакше не скажеш – Т. Д.). По цей бік діалогу – дитина, що бачить світ незамуленим поглядом, а з іншого – повний комплект стереотипів, що нав’язані цивілізацією: «З поміж усіх, кого досі доводилося бачити їй, люди були найдивнішими… вони на кожному кроці запевняли, що у їхньої подорожі є мета, до якої, однак, жодному з них поки-що не вдалося дійти, тому сенс цієї мети вони уявляли собі дуже приблизно». Бігме, це про нас!
Б. Гуменюк написав прекрасну прозору річ. Чому прозору? Та тому що текст аж світиться від добра. Від повісті до читача йде потужний струмінь позитиву і ще чогось давно забутого дорослими людьми, напевно, безпосередності у спілкуванні зі світом, що нас оточує.
Десь на половині свого життя ( саме у віці Йсуса Христа плюс п’ять-сім років), кожна людина переживає кризу свідомості й наполегливо шукає шляхів для її подолання. Втеча у дитинство – один із них. Згадаймо самих себе: які дражливі емоції викликають у нас спогади (не обов’язково про дитинство), але неодмінно про минуле. Чи допомагають вони переосмислити пережите і знайти новий шлях у житті? Філософи кажуть, що допомагають. Напевно, так думає і Борис Гуменюк. Інакше він не написав би цю книгу:
«Що тут коментувати? Була дівчинка ангелом, прибулицею з далекої зірки чи, може, так проявилася моя власна душа (виділення моє – Т. Д.), я й досі не знаю. Зрештою, це не так важливо. Значно важливіше інше: коли такі посланці приходять – а у мене є підозра, що, свого часу вони приходять до всіх без винятку людей – ті починають змінюватися. Вони пробують дорости до безпосередності дітей, знову вірять у дива і дивляться на світ щирим поглядом дитини».
Я теж вірю у дива і не боюся неможливого. Дякую Борисові Гуменюкові за те, що він про це нагадав.

Мить, коли говорить тиша



Юлія-Ванда Мусаковська. На видих і на вдих: Поезії. – Київ: Факт, 2010. – 112 с.

Львів – це місто поетів, яких народжує генетична память поколінь, що дихали його повітрям, настояним на перехресних вітрах європейського мистецтва. Інтуїтивно-чуттєві осягнення-одкровення львів’янки Юлії-Ванди Мусаковської – поезія, котра вимагає від читача культури мислення, освіченості, смаку до вчитування/вичитування її складних текстів. Тільки за цих умов відкривається багатозначність смислів, інтелектуалізована й поєднана мовними зв’язками автономна структура її поезії.
Ламана лінія оксиморонних строфічних побудов спонукає мене звернутися до паралельного мистецтва – тональної та атональної музики. Пояснювати тут довго, але основним є повна відсутність усталеного тону, на принципах якого побудована віденська класика, котра є основою класичної музичносвітобудови, музикосвітоприйняття. Ланцюгові потоки образів, ущільнена метафористика поезії нашої авторки нагадують мені джазові безкінечні конструкції, не тільки звукові, але й зорові тематичні варіації. Подібне враження від її поезії підсилюють вишукані асонансові рими, що інструментовані співзвуччям приголосних, на відміну від повних рим, характерних для традиційної силаботоніки: «мандрують піраньї-спробуй порань їх(...) зазвучить ім’я у масах в унісон (...) хтось пливе по небу. Кажуть, се Ясон (...) немовля несповите- значить ми квіти».
Спершу вірші вражають своєю загадковістю (памороки забити читачеві – будь-ласка!), але згодом поетичний світ авторки одновимірно (словом) передає те несхопне відлуння істини, котре існує у тривимірній уяві людини: «І будильник лунає дзвінко, неначе ляпас, // тільки люди – самі опудала // вбитих //звірів».
Минуючи початкове відчуження, смисл поезії розкривається, як бутон квітки, конденсується сама суть інтуїтивної мови. Стислість, недомовленість, формальна вибагливість, перифраз, натякі, глибокий підтекст, що нагадують поезію Далекого Сходу, резонують із абсурдом реальності й неупізнаваністю: «На блакитній планеті, холодній, немов буцегарня, // утікає між пальці моє запізніле «зажди». // Доторкнутись би поглядом клятої fata morgana — // і в імлисте нікуди пустити її назавжди».
Метафізичний світ сюрреалістів (ці калейдоскопічні марення) підвладний тільки логіці уяви, але в цьому присутня певна двозначність. У позиції ipse dixit (я сказав) поетка проникає у світ, де сталість замінено безперервним рухом. Довгі ряди лексичних та образних асоціацій вібрують (знову як у джазі) у мозку, будять приховані й далекі алюзії (пригадаймо лексичний євангелізм Р. Балаяна «Польоти уві сні та наяву, або Ларса фон Трієра «Та, що танцює у темряві»), підсилені суцільним дисонансовим звукописом: «перестелені простирадла стелями навпростець // а ти мій втомлений митарю ще той митець // майстер ловити ґави без угаву і без жалю, // містер ікс містер падай-і-я-тебе-зловлю (...) кожного ранку ще до появи інших усіх облич // б’є в тамтами без тями кидає переможний клич // ставить ногу на груди дня з грудня із року в рік // що за жона навіжена Боже може хтось її врік».
До своїх розмислів я хочу додати урбаністику одесита Б. Нечерди, зелену євангелію львів’янина Б. І. Антонича, усеприсутність та енциклопедичність киянина В.Базилевського, келійність чи просторінь харків’янина В. Дрозда, іншореальність та спорадичність В.Кашки тощо. Свобода поезії Ю. В. Мусаківської потребує вчитування, тому що преображення власної присутності є прикладом інтуїтивно-чуттєвого осягнення герметичності світу: « така подоба передчасного причастя // коли слова зависли десь на півдороги // коли думки ще не прочитані // як блоґи // а в холі запах розпаркованого щастя // дратівливий- до- бестями // вона дере шпалери нігтями даремно // бо із шухляди проростає райське древо // і на гілках // набрунькувалися адами».
Драматизм людського буття не має вікових ознак – можна бути нещасливим в юності й навпаки. Завдяки молодості, поезія нашої авторки уникає зауваг щодо упередженості світових спазмів трансцендентної виражальної сили буття довколишнього Всесвіту – балансування на шляху спротиву чи імітація природності існування?
Поетика неомодернізму на українському грунті, прогнозую, – шлях тупіковий, але не завжди. Генетичне коріння талановитих поеток обов’язково відпагонить справжньою поезією. Не беруся вимальовувати доконечність самоприсутності ідеальних поетообразів Ю. В. Мусаковської у майбутньому, але вірю, що завдяки таким поетичним особистостям сьогоднішній стан української поезії небезнадійний: «як в годиннику вічності сиплеться пісок через отвір, // до нового відліку часу, // як падає волосся на чоло, // у мить до вибуху овацій, // мить, коли говорить тиша».