Проходжу повз автобусну зупинку
що завмерла точкою відліку часу
чи придорожнім зливом
буденного і від того по-гидкому-теплого негативу
який скупчується калюжами
під ногами маленької дівчинки
у жовтих чоботях

Ляля у зовтому
у руцях копатку
і м’явку тіглу тримаючи
просить у дідуся соломинку
щоб сонцем цукеркову липкість запити

Дід же
із бровами
що налізли на самі очі
— калюжі на зморщеному тротуарі
не в змозі втихомирити малечу
Було б не дивно
якби очі його
дивились кудись всередину
туди де стрілка
починає рухатись
за парами у віденському вальсі

Проходжу повз не розуміючи
що страшніше
постаріти
чи
загубити безвуху іграшку

Проходжу повз
повз людей
що з двох кінців
розкручують час