Кажуть, тих людей, які щось значать у нашому житті зустрічаєш якось несподівано і безглуздо. Як часто хтось, важливий для нас, просто проходить повз, дивиться у наші очі і мовчить, а потім губиться серед вулиць рідного міста. Як часто ми навіть не запам’ятовуємо його обличчя і як рідко ми таки звертаємо увагу на ці дрібнички, які великі називали долею…
Вона йшла по вологому асфальту рідного Житомира, гублячись у безоднях своїх незліченних світів, які виринали у її пам’яті завжди під голосну музику, що лунала у навушниках. А вулиця у цей час заворожено слухала стукіт її високих підборів. Повз пролітали машини, поспішали люди, а вона, вслуховуючись у слова вже до болю знайомих пісень, мовчки йшла до університету. Складно було навіть уявити, як можна кожного дня жити від зупинки до зупинки. З самого малечку вона ходила до школи пішки і тепер, на щастя, її університет знаходився поза маршрутом того транспорту, що ходив у її районі. І ось щодня вона мала законні двадцять хвилин свого спокою. Це були миті, коли у компанії її Житомира-коханця і пісень «Океану Ельзи», дівчина з маленькими очима і високими підборами могла з впевненістю сказати, що справді вільна. Але ті хвилини швидко стікали у прірву вічності, і щоденні турботи знову забирали її у свої тенета… Починалося таке звичне і таке монотонне життя. А поки до завершення коханої свободи лишалося ще декілька миттевостей, що кличуть їх люди хвилинами, вона йшла, даруючи світові стукіт своїх високих підборів…
У повітрі пахло весною, яка нарешті заполонила місто, визволивши його з обіймів одвічної зими-суперниці. Тепер Житомир ожив. Він на повні груди задихав тією невимовною свободою, що дарує її квітень.
Вона сіла на лавку біля будівлі тепер уже майже рідного вишу і спрямувала погляд у безкінечне весняне небо. А у вухах продовжувала грати музика. У такі моменти їй здавалося, що то було не її життя, а лише сцена з якогось кінофільму. Коли усе навколо рухається під слова до болю знайомої пісні. І поки марення її далеких світів ще не минули повністю, у свідомості вирієм кружляли думки. Вона ніколи не розуміла, як можна відчувати себе безкінечно самотньою, маючи кращих у світі подруг, найліпших батьків і усе, що здавалося таким необхідним для щастя. Та попри все дівчина сиділа, полинувши у звуки своїх навушників, і мріяла про те, щоб життя після смерті таки не було. Тоді б вона померла. І все стало б на свої місця. Вона б не прокинулась десь у потойбічному світі, жалкуючи за земним життям, а просто перестала б існувати. Згадуючи, як це приємно, не відчувати навколишній світ, вона чи не вперше в житті дійсно захотіла померти. А повз неї проходили інші люди, задивляючись на безтурботне обличчя коротко стриженої красуні, і мріяли хоча б на день стати нею. У хвилини цього вранішнього неабиякого песимізму вона завжди думала над тим, як сильно хотіла б бути чиєюсь. «Так набридло належати тільки собі», — кричала своїм стомленим голосом її душа, поки інші дівчата мріяли про багатого хлопця, який би здійснив їх мрії. А їй не потрібні були гроші, не потрібні були здійснені мрії (яка з них користь, коли вони здійснились!) і багатії не важили для неї ані граму, і усілякі зануди, що вважали себе хорошими. Адже, хіба вони могли вирізати її серце і залишити у себе навіки… А хіба не в цьому і є уся суть безглуздого приреченого кохання…
Якось непомітно пролітали повз неї того дня обличчя знайомих. Звичні «привіт, як справи» надокучали її слуху, а його все не було. «Де ж він?» — говорила свідомість дівчини про, здається, того єдиного, який назавжди скував її серце. Вона навіть не знала його імені, та хіба мало це значення. Вона знала його душу, бачила її у глибоких блакитних очах, які щоразу дивилися на неї серед натовпу інших білявок у міні-спідницях, які проходили повз, віталися із ним, говорили та сміялися в той час, коли очі їх співбесідника були у глибині стомленої урбанізованої душі коротко стриженої самотньої дівчини. «Він мій», — вона знала це майже так само, як своє власне ім’я. Та цього дня він не з’являвся. До пари лишалися хвилин десять, а її найнебезпечнішого наркотику не було ні поблизу, ні, мабуть, і на відстані у декілька кілометрів. Дзвінок пролунав швидко і, як і завжди, якось несвоєчасно. Вона завжди поспішала на пари, а цього разу повільно йшла до аудиторії, роблячи вигляд, що наздоганяє подруг. Погляд був десь далеко разом з її серцем. Тіло прагнуло наркотику, а він в той час був занадто далеко звідси, щоб врятувати її від ломки…
Три нудні пари… сміх на перервах… скарги на викладачів… день пройшов швидко…
Вона вийшла на вулицю сама. Додому майже щоразу ходила наодинці із своїми роздумами: інші йшли на зупинку біля самісінького університету. Вона вийняла із сумки навушники, поцілувала подруг, вийшла з території, шукаючи потрібну пісню у пам’яті мобільного… знайшла… Кинула телефон до сумки. Підбори голосно цокали по асфальту. Вона глянула на територію її вже майже рідного університету і… погляд зустрів його очі. Він йшов навпроти алеєю університету до свого корпусу. На обличчі сяйнула посмішка. По венах побігла солодка отрута його погляду. Тіло отримувало свою порцію кайфу. Між ними лише метри зеленого газону та високий залізний паркан… Тишу прорізав звук мобільного… Вона відвела погляд та відкрила сумку, шукаючи вібруючий руйнівник свого задоволення. «Кляте повідомлення від цього клятого оператора», — пронеслося її думками. Вона на мить підняла очі і зустріла його погляд вже зовсім поруч. Він стояв на газоні біля самого паркану. Мить… ще одна… її губи обпік дотик його поцілунку. У щоки давили пруття залізного паркану… та до цього було байдуже. Від губ повільно розтікалося її тілом солодке бажання. Його язик ворушився усередині її рота… губи пахли цигарковим димом… руки стискали її обличчя… він перший, хто торкався під час поцілунку її обличчя… хвилини сплили швидко. Вона стряхнула головою – паркан, зелений газон, порожня алея, а у світі її одвічних мрій на устах ще відчувався аромат його цигарок. Ввімкнула «Океан Ельзи»… повільно пішла додому… як сотні разів вже робила… а десь там, у її світі вій й досі не припинив її цілувати… а тут вона знову була безкінечно самотня…