Ніч
Тиском плеча об плече
Надихала безпеку.
Ти говорила, не звівши очей:
— До ранку далеко…

Сиди ж тут — побіля моєї тіні,
Підсядь і візьми мою руку в свою долоню,
Поглянь на мене, як труситься в мене коліно,
Відчуй, як пронизує лоскіт обидві скроні.

Відчуй, що щастям Ти не обділена,
Даруй мені нерозірваність вдачі.
Дійсно, сном здається така ідилія,
Боюсь прокинутись — не знаю, що краще…

— Там, — Ти звела свої очі вгору,
Там міріади зірок… Там свобода…

Але мене цікавили не узори,
Наткані з них, а земні насолоди.

Ліва рука нечутно прокралася до плеча,
Шкіра конфузилась, невідомо від чого:
— Серце, зрозумій, що в моїх очах
Ти, напевне, найвищий дарунок Бога…

— А може Я тобі послана Сатаною? —
І грайливий відблиск в чорних зіницях.
— Може бути, Бо не володію собою —
Воля мов вата, а була наче криця.

Посмішка лагідністю відкинула все
Знову безодня палкої страсті.
— А он те сузір«я неначе інших пасе…
— Звичайно, адже і є Волопас це…

— То Волопас ?… Відоме сузір»я…
— Досить відоме…
І знову ласки…

Тією весною я ладен був вірити
Всім, які Вона говорила, казкам…

Руки притисли ніжно, мов граючись,
Обвились навкого теплої шиї,
Зміями повзали. З підступом, знаюче
Силу висмоктували ці змії…

Закрився рот цілунком гарячим
В хвилину страсті заплющились очі.
— Поглянь, он небо зорями плаче…
Дивно… Я плакати зовсім не хочу…
Ми скривдили небо? Його образили?
— Ні, влаштовано так Природою…

Вона відвернулась від мене з відразою:
— Тобі властиві потяги Злодія…

Очі дивились в рухому цятку:
— Невже ми в цілому світі єдині?
…
Мозок знову зламує згадка…
Складне мистецтво бути Людиною…

Відчуваючи зверху й знизу дихання Ночі
І розглядаючи Зорі, складені у Сузір«я
Розумієш, що лише звичайне втрапляє на очі.
Я це зрозумів би, хоча б у це і не вірив я б…