Warning: mb_substr() expects parameter 2 to be long, string given in /home/slonykk/domains/slonyk.com/public_html/classes/hooks/HookAdminlogs.class.php on line 41 Рожевий Слоник - творчість без рамок

Відповідь

Напевно, їх було двоє.
Коли вони вперше зустрілися,
Деревам відняло мову,
А небо аж засинілося.
Трохи таки перелякано
Вони обмінялися знаками,
І зовсім зніяковіло
В теплі розчинилося тіло.
Напевно, вже й день завершився
І, мабуть, почалася злива.
Інакше чому б вона вперше
Стала така щаслива?
І він, такий ніжний по-своєму,
Покинув стояти на струнко.
Na pewno, їх було двоє.
Тих, що придумали
поцілунки.

Розмова

І що того життя
поглянь на них щасливих і мокрих
чують імена у піснях де немає ніяких імен
тут пахне дощем травою і землею

Кричать від радості зблискуючи зубами
про кохання кричать про кохання
раптове наче найвища гілка під ногами
які не слухаються і тремтять від висоти
але жодних слів
розмова закінчилась
розмова не починалась

Ловлять власну тінь за руку
а торкаються тих кого називають коханими
носять у голові частинки їхніх тіл
але без слів любові
тільки гул копит
жодних слів любові
жодних слів

І що того життя
хоча б раз та залізти на вершечок дерева
чи скотитися донизу крутим пагорбом
з думкою що контролюєш падіння
щоби бути щасливим там укінці
пишаючись власними ранами та переломами
у бруді й знемозі

Метеориты

Порезалась крайностью –
орудие на тех, кто в руках себя не может выдержать
и ты уже наблюдаешь
как трепещется белый флаг моего волнения
в котором пытаюсь спрятаться короткой осенью в Месяц безумия
рисуя глазом на ладони повязку для сна вещего
что скрывает наготу словно останки памяти.

мое время — всадница простоволосая
то ли пиковая дама
бросает арканы будто твои облики
ее внимания осталось тебе на один зуб
висящий на груди словно маятник.
и каждая моя жертва
точно ночь теряет невинность в полнолуние
плачет метеоритами
и не касаясь земли духом падает.

а камни брошенные на пол пути в меня знамением
теми, что боятся тени собственной
падают моим орлиным зрением в беспамятство твое
со скоростью появления на свет чувства вины
возвращаются тебе совпадением.

и когда посчастливится
ими выложить дорогу словно душу
нащупать избитые пути между действительным и желаемым
переходящие в петли и озарения
прикладывая перевязанную руку к груди
я увижу грядущее
словно ложь твою
что вылетает каждый раз первой ласточкой из черной книги
когда сигнальный огонь победителя превращается в жертвенный.

Чарльз Буковскі. Ще один поранений

кота переїхали
тепер срібний гвинт тримає разом зламане
стегно
права лапа
замотана у яскравий червоний
бинт

приніс кота додому від лікаря
відвернувся від
нього всього на
секунду
він понісся підлогою
волочачи червону
лапу
погнався за
кішкою

цей піздюк не
придумав нічого
краще

тепер він
у коробці
мотає своє
покарання
пітніючи

він як і
всі
ми
у нього здорові
жовті очі
він дивиться
й хоче просто
прожити
гарне
життя.

Чарльз Буковскі - На самоті із кожним

плоть укриває кістку
інколи кладуть мізки
туди а
інколи навіть душу,
й жінки розбивають
вазони об стінки
а мужики п’ють занадто
багато
і ніхто не знаходить
Того
та шукати
продовжує
заповзаючи в ліжка
виповзаючи з них
плоть укриває
кістку, плоть
в пошуках
більше ніж
плоті.

жодного шансу:
нас всіх заскочила
доля
єдина.
ніхто не знаходить
Того.

заповнюються смітники
заповнюються звалища
заповнюються божевільні
заповнюються лікарні
заповнюються кладовища

тільки це і
заповнюється.

0:57

над высоким ущельем дышать нужно глубоко,
повторять свое имя отчетливо и, желательно, вслух.
тяжелым черным углем под ногами рисуй пол
и шагай отреченно сквозь, легкая, словно пух.

в сложном пути возьми с собой только часы и тень
стань повелителем времени, секунды считай в такт.
заставь отступить сомнения, панику и мигрень —
протягивай над пустотой свой нятяжной рейхстаг.

над ущельем, как в автомобиле, — руки держи на руле
помни, метафорический руль легче теряется в темноте
почувствуй, что ты одна, обрадуйся и повзрослей —
мир под тобой проснулся, воспрянул и опустел.

---

Вечір лежить недоторканий.
Пульс затих недослуханий.
Світ захлинувся вівторками
З їх нервовими рухами.
Ми прокидаємось в середу
Заздалегідь забутими.
Бути нам чи попереду
Все, як завжди, заплутано?
Двері мої мовчань твоїх,
Твоїх появ мости мої.
Норма тебе в мені, як на гріх,
Не досягла допустимої.
Зникнень твоїх мої атоми,
Сил твоїх моя безпомічність.
Скільки мене рятуватимуть
Пальців твоїх мої поручні?
Скільки мине ще осеней,
Іскор, фобій і жеребів?
З ким не була б я, досі
Мої вірші про тебе.

даже птицы

Мы с тобой говорим по ночам
когда нечего прятать
небо так обнаженно,
и я раскрываю все карты
Нет, я все же больше молчу
ты не режешь меня с изнанки
и вот в эту песню твою
не добавлю ни слова обмана
Серый кот лежит и ему невдомек,
и в его глазах спокойный упрек
серый кот знает обо мне все
я люблю тебя, серый мой кот.
Пропусти меня в свою дымку снов
мне всегда интересно было:
что за сны у котов?
В них ни слов, ни вяжущих голосов,
там наверно всегда уютно, всегда светло.
Я уйду туда и не плачут пусть
ни улицы, ни парки, ни переходы
мы с тобой так давно (не)знакомы —
даже птицы о нас (не)поют.

---

У цьому спекотному місті
Мені набридає відстань
Так тісно, що коло помалу
Стає замкненим овалом
Синоптики Правобережжя
Радять відчути безмежжя
У межах. Чому про грози
замовчують кляті прогнози?
Повені тут, на броді,
Властиві моїй природі
Повня посеред бурі
Властива моїй натурі
Сколихни цю тиху засуху
Поклич — нехай стане духу
І некучеряве дівчисько
Приїде до тебе.

Лампочки

Довго тицяли пальцями скрикували від подиву
доки не зрозуміли що саме так виглядає смерть

Ця величезна риба зі скляними очима
з могильними плитами замість луски
що вона забула у їхньому місті
хіба ж воно пішло під воду

Тепер за вікнами найстрашніше
цей грейпфрутовий звук дотикань луски зі склом
ці пусті очиська неначе протези
кого вони видивляються

Чи помічають вони миготіння світла
від маленьких лампочок що трусяться під столом
наче від перепаду напруги
що без уппину питають одна в одної

Може ми давно померли
може нема чого боятися
може ми вже давно померли