Ось і добігла до кінця друга Ера на Рожевому Слонику.
Я вирішив назвати цю еру «Ера гіперреалізму»
Рейтинг і силу обнулено.
Закінчення цієї ери — приблизно в 20их числах березня
Позитиву і добра Вам!

архів 3ьох сторінок рейтингу цієї Ери

***
Присвячую А. П
Якщо наважуюся розмалювати обличчя,
Перш за все піду до бабусі з дитинства,
Нехай назбирає каміння,
Яке пахкотить солодощами вересневих вечорів,
Коли вудильники, повертаючись додому,
З отарою овець щільно заповнюючи місток,
Переходять річку.
Цупкі пальці, скрашені ієрогліфами довгого життя,
Затирають на кожному камінці
Генетичну пам’ять дитячого літа,
Залишаючи вохрою спогади про щастя.
Чабан зачинить ворота.
Моє обличчя
Стане жовтим воском,
Що сховало зморшки мудрості.

Гарячі бажання горять всередині тіл,
гарячі бажання гріють і спопеляють водночас…
Коли сотні гарячих бажань збираються разом вночі,
над ними буде горіти табличка «Гей-клуб».

Спалах ламп і теплі удари техно
виравають із диму вологі рельєфні тіла…
Іронія навіть не в дірках для гри в Ґлорі Хол,
іронія в тому, що кожен з присутніх — актив.

Життя не втомлюється вбивати в землю вістря трав

Derek Alton Walcott


Стерня – ідеальний хідник
Людина на стерні – ідеальний годинник: обережний,
неквапливий, скрикуючий
І босі ступні, і кров на них – ідеальні об’єкти
з яких Duchamp зробити міг би «ноги Ісуса»

Ти до мене прийдеш по стерні…
Така ідеально біла, причесана…
Така по-годинничому всміхнена…
Ніби показуєш без 9 хвилин 2…

Життя не втомлюється згризати стебла злаків
Так гостро, густо й легко ніби Senor Mouse – Chick Corea
Так точково ніби техніка Georges Seurat

Ти застигла як молоко в морозилці…
Час всередині тебе такий же ідеально білий…
Ти втомилась, ти би присіла, але стерня…
Але життя – воно ніколи не втомлюється вбивати…

За мить до того, як ти підеш,
Я прошепчу твоє ім'я.
Наповню келих в котрий раз,
Зранку неодмінно – похмілля.
Дитинка, ти покинула мій світ,
Як душа покидає тіло.
В пошуках інших, кращих принад,
Ніби птах відлетіла за вирій.

І десь там, серед нічного неону третього Риму,
Вся у блиску найдорожчих прикрас,
Пригадаєш смак Львівського пива,
Пригадаєш втрачених нас.

І якось вранці візьмеш свій плащ, тихо вийдеш за двері,
Купиш перший квиток на літак, напрямок – Україна.
Вперше закуриш за весь цей час,
Хоча завжди цього хотіла.
Сльози збігатимуть по щоці,
А ти стоятимеш щаслива.

душой облизав ширинку
Поэзию сердце мерило

лишила мені гроші, студентський
де ти на фотці – вилита фея з фільмів для дітей: зібране волосся, налаштована усмішка
усе сяє
лишила мені манікюрні ножички, два ківі на підвіконні, три ноутбуки
(користуюся усіма, можеш не сумніватися)
лишила непоборне прагнення книжкового шопоголізму,
тож мусив купити «листи до Феліції» Кафки: нагору до Саші Соколова і Міллера,
і коли я це читатиму?
може вночі, коли спатиму, воно прочитає мене?

лишила мені червоне покривало і рух приміських електропоїздів
і цей снігопад якого не бачу
і чому ця ніч така чорна без тебе, хоча попередня була рудого кольору
від тисяч ліхтарів під непроникними хмарами
(усе сяяло)

ця житлова площа без тебе ніби кишечник:
перетравлює мене, переміщує по собі, виштовхує

за цими стінами чистота, безмежжя, ти
а тут якісь струнні посилюють напругу, мало струни свої не рвучи

ходжу тут, збираю вм’ятини по м’яких поверхнях що ти лишила
наповню ними подушку і може тоді нарешті спатиметься

Коли я був сам і нічого не мав я молив про друга який би допоміг мені терпіти біль та ніхто не прийшов окрім Бога.

Коли мені бракувало кисню для підвищеня тиску ніхто не міг мене врятувати від моїх нічних кошмарів окрім Бога.

Коли мене поглинала темрява і я починав гнити від мене відвертались усі окрім Бога.

Як я лежав на землі мене топтали ногами ніхто не подав мені руку допомоги окрім Бога.

І я нікому не дякую більше ніж Богу.

в соавторстве с Наташей Дышлевой

коркой хлеба
завтрака несостоявшегося
затерялся шершавый лепесток
придорожного лютика;
умываясь кипящей похлебкой
кожуристых кварталов
день уселся на шпагат
стеблями
его ноги тянутся под машинами

актёры комедии букета брошенного
маску мусорного ведра искали
щедрую бдительность в карманах магазинов

ты окном вокзальным проходишь
сквозь глаза их жителей,
а бог, словно джентльмен в белых перчатках следователя,
присел на чемодан утерянный
пишет вслух кулинарную книгу

чопорно опоздавшей салфеткой
перевязанная азбука
насмешек исподних
молится сквозь
трещины пальцев расчесанных

тень
священного механизма
похудевшего поезда
пейзажами вечными
Беспросветное блаженство тоннеля глотает

якби можна було купити собі нових нутрощів- я обов«язково взяла б два кілограми
зі смаком бджолиного воску
я принесла би ці нутрощі додому замотаними у фольгу
помила би їх під краном, розвісила на шворку сушитися
і дивилась би, як вони сіріють від цього пізнього зимового неба
як сірість залізає в кожну кишку
в кожну судину
як маленькі бджілки вилізають і летять збирати мед на зірки, котрих
ну зовсім зовсім
не видно крізь хмари
це не біда, що зараз аж наскільки поганий день
це не біда, що повітря маленької кімнати
пахне наїженим котом
це не біда, що менструальний цикл буває і раз на три тижні
ні, ні, ні, ні! все одно
ти поряд
просто ти ж поряд
ти тут
ніч промила всі нутрощі-
всі зміни стаються вночі
і навіть нещасливі теж обіцяють щастя
воно пахне новими нутрощами
тому що ти поряд
ти тут
удень і вночі
сьогодні, вчора, завтра і після…
це так добре, що ти поряд